Минулого року Український науковий інститут Гарвардського університету оголосив про створення Програми дослідження сучасної України (TCUP) ім. Джеймса Темертея на чолі з д-ром Емілі Ченнел-Джастіс. За задумом, ця науково-досліднa програма має на меті вивчення процесів та явищ, які відбуваються в сучасній Україні. І за рік своєї діяльності вона стала важливою складовою УНІГУ. У найближчих планах програми було проведення кількох конференцій та наукових форумів, із залученням науковців, в першу чергу, нинішніх та колишніх стипендіатів, гостей УНІГУ та колег з України. Але, як відомо, в березні Гарвард перейшов на дистанційне викладання та оголосив про закриття бібліотек, інститутів та інших підрозділів, що не могло не позначитися на всіх аспектах функціонування Українського інституту.
Сучасний ритм життя вимагає від нас постійної активності, і такі карантинні обмеження, як соціальна ізоляція, обмеження пересування та соціальних контактів, стають джерелом стресу і примушують нас адаптуватися до нових, незвичних умов життя, як особистого так і професійного. І антрополог Емілі Ченнел-Джастіс у цьому відношенні не є винятком. Як її особистість, так і специфіка наукової діяльності вимагають постійних контактів з людьми, обміну думками та інформацією, тестування й обґрунтування робочих гіпотез.
Ми попросили д-ра Ченнел-Джастіс розповісти про свій персональний досвід переходу до нової “карантинної” реальності.
УНІГУ: Наскільки важким був цей перехід? Чи вдалося Вам адаптуватися до цієї незнаної реальності? З якими проблемами довелося зіткнутися персонально?
ЕМІЛІ ЧЕННЕЛ-ДЖАСТІС: Загалом, такий перехід у формат дистанційної роботи для мене є досвідом дуже неоднозначним. З одного боку, коли я минулого літа у рамках гарвардської Літньої школи навчалася на курсі “Українська мова для читання”, це для мене був дуже цікавий час: я познайомилася з багатьма новими колегами, і тепер, коли я читаю будь-які українські тексти, я це роблю з подвійною швидкістю (саме це було моєю метою). Це тим більш важливо на цьому етапі, коли мені доводиться не стільки розмовляти, скільки саме читати українською.
З іншого боку, на минуле літо у мене було заплановано багато чого цікавого. Я мала читати лекції в Косово і почати серйозно працювати над новим дослідницьким проектом в Україні. Із того нічого не вийшло, тож я була дуже розчарована. Довелося знаходити якісь нові способи проведення дослідницької роботи, наприклад, проводити інтерв’ю по телефону, але головним чином –зануритися у читання i почати попередньо досліджувати тему. Але проблема в тому, що мій проект передбачає роботу із внутрішньо переміщеними особами в Україні, і це вимагає моєї особистої присутності там, а поки триватиме ця пандемія, із цими планами – повна непевність.
Але, по-третє, я вже якийсь час працюю над двома книжками, і тепер у мене вивільнилося трохи часу, щоб зосередитися саме на цих проектах. Крім того, я щойно завершила свою роботу над редагуванням збірника “Деколонізація квір-досвіду: наративи ЛГБТ+ зі Східної Європи та Євразії” (Decolonizing Queer Experience: LGBT+ Narratives from Eastern Europe and Eurasia), який тепер вийшов у видавництві “Лексінґтон Букс”/Lexington Books. Робота над збірником була довгою і виснажливою, але видавництво зробило все можливе, щоби попри пандемію ця книжка таки побачила світ.
УНІГУ: А як карантин вплинув на плани, щоденну роботу та організаційні аспекти діяльності програми TCUP, якою Ви керуєте?
Е. Ч-Дж: Саме тоді, коли пандемія почала набирати оберти, я була в м. Блумінґтон, у штаті Індіана, де в той час осередок українознавчих досліджень при Індіанському університеті проводив конференцію, присвячену шевченківським святам. Там я мала змогу зустрітися зі своїми давніми приятелями та колегами, а також завести нові знайомства. Мушу сказати, що ця конференція пройшла на дуже високому рівні. Я й гадки тоді не мала, скільки потім доведеться чекати, перш ніж я знову зможу побачитися з цими людьми або візьму участь у наступній конференції. Тому я рада, що мені вдалося побувати на тій конференції, і часто згадую про неї як про дуже позитивний досвід.
Десь довкола того самого часу я почала усвідомлювати той факт, що нашу першу конференцію в рамках програми TCUP, заплановану на кінець минулого квітня, мабуть, таки доведеться скасовувати. Але в неї вже було вкладено стільки зусиль! Все будо розплановано і розписано, включно з квитками й житлом для її учасників. Це було справжнім ударом для всіх тих, хто брав у цьому участь. Рішення про перенесення конференції на весну 2021 року й про зміну формату на дистанційний прийшло не одразу, й воно не було легким, бо, по-перше, я не уявляла, як мусить виглядати віртуальна конференція, а, по-друге, я все ще сподівалася, що це лихо минеться, і що ми зможемо спілкуватися віч-на-віч, так би мовити, у форматі реального життя.
Отже, після тривалих обговорень з Крістіною Конрой, Мейґан Данкен Сміт та завдяки гнучкості робочого графіка нашого головного доповідача, я прийняла рішення присвятити цій конференції повний тиждень на початку лютого 2021 року. Наш головний доповідач, Френсіс Фукуяма, виголосить свою доповідь у середу, 2-го лютого, і це цілком відповідатиме нашій традиції проведення інститутських семінарів, які припадають на середу. Протягом того тижня ми будемо проводити не більше однієї відкритої (панельної) дискусії на день, щоби люди не перевтомлювалися від багатогодинної прип’ятості до екранів своїх комп’ютерів. (Про конкретні деталі програми – пізніше.) Таким чином, якщо ми “розтягнемо” конференцію на кілька днів, то ті, хто не зміг прилучитися до нас, скажімо, у понеділок, зможуть зробити це у вівторок чи в середу. Поки що важко сказати, чи це рішення виявиться найкращим з усіх можливих, але, я сподіваюся, що нам вдасться створити атмосферу “доковідної” конференції, і що такий формат дозволить залучити до спільної розмови учасників та доповідачів з різних дискусійних груп.
УНІГУ: Інститутські семінари з українознавства, за проведення яких Ви також відповідаєте, завжди були і залишаються важливою частиною наукового життя УНІГУ та багатьох інших гарвардських структур, які займаються славістичними дослідженнями. Чи нові умови примусили щось змінити в організації та проведенні цих семінарів?
Е. Ч-Дж: Планування семінарів цього семестру також стало неоднозначним досвідом. Нам довелося перенести на осінь кілька тих семінарів, які були скасовані навесні. Але, з іншого боку, нам вдалося провести кілька віртуальних заходів, на які ми змогли запросити виступити водночас кількох науковців. За “нормальних” умов нам було б дуже складно організувати щось подібне. Але так само як і з конференціями, соціальний аспект семінарів також є надзвичайно важливим. Я дуже шкодую, що не можу поводити наших гостей по Кембриджу і показати їм Гарвард, а тоді ще побалакати з кожним із них під час неофіційної вечері. Разом із тим, віртуальний формат дає нам змогу суттєво збільшити свою аудиторію і залучити до дискусії набагато більше людей. Я дуже сподіваюся, що після такого досвіду, навіть коли все повернеться на свої місця, і люди знову зможуть вільно пересуватися, ті, хто зараз бере участь у цих “карантинних” семінарах та конференціях, будуть і надалі приєднуватися до нас через стрімінг, а отже й надалі будуть частиною нашої широкої віртуальної громади. Здається, на сьогодні всі ми здобули нові, дуже корисні й важливі навички, що дозволить нам у майбутньому використовувати саме таку гібридну модель проведення різноманітних заходів – адже вона дозволяє охопити набагато більше людей.
УНІГУ: Отже, Ви вважаєте, що дистанційний формат має свої переваги?
Е. Ч-Дж: Однією з переваг дистанційного формату є те, що ми маємо змогу залучити до інститутських подій набагато більшу аудиторію. Бо, за нормальних умов, нашу аудиторію складають здебільшого ті, хто мешкає довкола Бостону. Про це свідчить, наприклад, досвід наших “карантинних” семінарів, коли до нас приєднуються люди з усіх усюдів. Сподіваюся, що цей самий принцип піде на користь нашої наступної конференції, адже ми хочемо заохотити якомога більше людей долучатися до обговорення, навіть якщо вони при цьому фізично перебувають за тисячі міль від нас.
Але що й казати – ніщо не може замінити безпосереднього спілкування між учасниками конференцій чи семінарів. Для мене особисто однією з принад будь-якої конференції є несподівана зустріч з колегами десь у кулуарах, або змога вискочити з залу і перемовитися словом із давніми приятелями десь у кав’ярні чи в барі. Або нагода погортати свіжі наукові видання десь у конференційному холі. До речі, у нас з моїми колишніми колегами з Майямського університету (штат Огайо) вже існує традиція обов’язково зустрічатися під час кожної конференції. Такі моменти допомагають збалансувати доволі напружену і занадто серйозну атмосферу наукових дискусій, які є головною метою всіх конференцій. На жаль, до пандемії я сприймала їх як даність.
УНІГУ: Чи були у Вас якісь особисті труднощі з переходом у формат дистанційної роботи? Чи вдається підтримувати баланс між професійними інтересами та особистим життям, знаходити час для відпочинку?
Е. Ч-Дж: Робота з дому – це дуже цікавий феномен. Я не маю в себе хатнього офісу, тому що, коли у липні минулого року я прийшла на цю посаду, я хотіла зробити так, щоб моя робота не зазіхала на той час, який я проводжу вдома. Звичайно, це все зараз пішло шкереберть. Попервах, мені було дуже важко переходити на нові рейки, але зараз, коли все більш-менш стало на свої місця, мені подобається, наприклад, те, що я тепер вдень можу приділити більше уваги двом своїм кішкам. (Якщо наші читачі відвідують інститутські семінари, то вони, мабуть, вже мали нагоду їх побачити – вони люблять стежить за тим, що відбувається на наших семінарах.) Крім того, поки стояла літня погода, я старалася не пропустити жодної нагоди побігати за певним маршрутом або трохи пограти в хокей зі своїм чоловіком у місцевому парку. Шкода тільки, що я не бачуся зі своїми колегами по роботі, що не можу сходити на ланч або пройтися на каву, і що тепер з приходом зими, вже не дуже проведеш час надворі. Ну й, звичайно, я дуже сумую за своїми рідними, більшість з яких живуть у Північній Кароліні.
УНІГУ: Зараз, коли безпосереднє спілкування між людьми стало вкрай обмеженим, що для Вас означає фраза “залишатися в контакті” з колегами та друзями?
Е. Ч-Дж: Як то не дивно, але мені здається, що у якомусь сенсі останнім часом, саме завдяки ситуації, у якій усі ми опинилися, та завдяки тому, що ми тепер змушені шукати нові способи встановлення контактів, мені випадають нагоди знайомитися з людьми, яких в мене за звичайних умов просто не було б. Наприклад, на самому початку пандемії один мій приятель познайомив мене зі своєю знайомою, і ми з нею протягом усіх цих місяців вели інтенсивне електронне листування, і в результаті тепер вона планує взяти участь у конференції, яку ми навесні будемо проводити в рамках програми TCUP. І хоча я не сумніваюся, що рано чи пізно, ми б із нею таки познайомилися, оскільки в нас багато спільних інтересів – але саме завдяки нашому листуванню та спілкуванню по Зуму між нами встановилися досить тісні стосунки.
А в принципі, я намагаюся регулярно зустрічатися зі своїми друзями у Зумі – або на ланч або на вечірні “посиденьки”. А, крім того – як гарно було побачити всіх своїх колег під час конференційних засідань ASEEES минулого місяця! Щоправда, було б куди приємніше зіткнутися з ним віч-на-віч десь у кулуарах тієї ж конференції…
УНІГУ: Багато хто каже, що 2020-й рік назавжди змінив те, як ми тепер працюємо. З перспективи професійного антрополога, чи є у такій ситуації якісь позитивні моменти? І, якщо так – які саме?
Е. Ч-Дж: Мені часто зустрічаються в соціальних мережах матеріали про аспірантів-антропологів, які пориваються вести свої польові дослідження, але сидять прип’яті до одного місця і змушені натомість перемкнутися на якусь іншу наукову роботу. У багатьох відношеннях ця ситуація завдало нищівного удару по науці, яка настільки залежить саме від польових досліджень. І коли у нас відбирають таку важливу ділянку нашої роботи, ми, до певної міри, припиняємо почуватися антропологами. Бути на місці подій, бути частиною цих подій – саме так ми видобуваємо знання, які складають сутність та на які покладається антропологія.
Але з іншого боку, питання про те, наприклад, чи можна використовувати соціальні мережі як один із методів дослідження, почало обговорюватися науковцями ще задовго до пандемії (моя улюблена стаття на цю тему – про так званий “хештеґ-активізм” стосується початкового періоду руху Black Lives Matter, і вона з’явилася на сайті https://anthrosource.onlinelibrary.wiley.com/doi/full/10.1111/amet.12112). Крім того, вже існують прецеденти використання соціальних мереж як методу та джерела дослідження. Крім того, це також дає нам змогу як слід зайнятися підготовкою до нової теми й почати попередньо її досліджувати. А коли ти змагаєшся за гранти, пишеш статті та плани-проспекти майбутньої книжки, то ти не можеш цьому повністю віддатися. Я, до речі, вже розпочала проводити деякі співбесіди на віртуальних платформах. Мушу сказати, що це аж ніяк не схоже на те, що я робила раніше, але, може, на часі антропологам припинити обмежувати себе польовими дослідженнями, які дотепер були чимось визначальним для нашої наукової галузі. Можливо, життя дарує нам унікальну нагоду залучити до роботи всіх тих людей, які раніше залишалися за межами цієї галузі. Адже традиційний підхід до польових досліджень означав, зокрема, те, що люди з обмеженою мобільністю та певними фізичними чи фінансовими обмеженнями не мали змоги брати у цьому участь. Не виключено, що нинішні умови стануть, нарешті, поштовхом до запровадження нових підходів, які зроблять антропологію наукою більш рівноправною, приступною та відкритою для всіх тих, хто хотів би працювати на цій ниві.
УНІГУ: Ви згадували, що нова реальність примушує людей виробляти в себе нові навички. З огляду на цю пандемію, окрім, скажімо, витривалості, які ще якості, на Вашу думку, треба мати, щоб давати собі раду за цих нових умов?
Е. Ч-Дж: Серед особливо важливих та необхідних сьогодні якостей я б назвала такі, як терпеливість та гнучкість. Ідеться, по-перше, про терпеливість до лікарів та вчених, які роблять усе можливе, щоб вилікувати наших рідних та друзів, коли ті захворіли, а також коли вони б’ються над пошуками вакцини та ефективних засобів від цієї хвороби. Але й безпосередньо у нашому щоденному житті – ми як науковці та люди, постійно націлені на одержання якісних результатів, мусимо навчитися терпеливо ставитися до самих себе. У кожного з нас бувають дні, коли здається, що ми їх витратили ні на що, дні, які ми вважаємо “непродуктивними”. Але це – не біда, навіть тоді ми мусимо навчитися приймати себе такими, якими ми є. Так, дуже важко не порівнювати себе з іншими (що ми робимо постійно, навіть без огляду на пандемію), але традиційні засоби самооцінки, які ми завжди при цьому використовуємо, вже більше не спрацьовують, оскільки ми вже зовсім інакше дивимося та сприймаємо своє повсякденне життя.
Гнучкість, на мою думку, це ще одна незамінна якість, яка напряму пов’язана з терпеливістю. Адже так легко впасти у розпач, коли події розвиваються не так, як нам хочеться, або навіть тоді, коли нам стає важко обробляти інформацію звичними для нас методами. Наприклад, під час останньої конференції ASEEES (Асоціація слов’янських, східноєвропейських та євразійських досліджень), яка минулого місяця проходила у дистанційному форматі, я намагалася взяти участь у якомога більшій кількості дискусійних груп, але відчула, що в результаті мені було якось важко зосередитися. І річ не в тім, що ті “круглі столи” були невдалими або нецікавими, просто я відчула, що не можу всього охопити. Мені довелося замислитися над тим, що для мене є пріорітетом: спромогтися відвідати усі засідання, які мене цікавлять професійно, чи обмежитися лише кількома – але взяти в них активну участь. Я для себе вибрала друге, але для кожного науковця це – особистий вибір.
Інший приклад гнучкості – із мого власного досвіду планування. Програма TCUP оголосила, що у вересні по Зуму відбудеться доповідь київського антрополога Юлії Буйських. На жаль, тоді виникли проблеми з інтернетом, і нам довелося скасувати цю зустріч, хоча на той час до нас вже приєдналося дуже багато вчених, які з інтересом чекали на обговорення. Всі вони з розумінням поставилися до цієї ситуації, і я була їм надзвичайно за це вдячна. Це дало мені поштовх знайти якийсь інший спосіб розв’язання тієї проблеми. І тоді наша співробітниця Мейган Данкен Сміт записала лекцію Ю. Буйських, ми виставили її в інтернеті і запросили всіх зацікавлених на прослуховування цієї доповіді, а після того відбулося обговорення за участю Юлії та всіх запрошених. Я надзвичайно вдячна усім причетним до цієї події за їхню гнучкість, і сподіваюся, що ця якість, а відтепер – і навичка, залишиться з нами й після того, як ця пандемія вщухне.