Кілька місяців тому Український науковий інститут Гарвардського університету видав збірку статей «Битва за українську мову. Компаративістська перспектива» під редакцією Майкла С. Флайєра та Андреа Ґраціозі. Збірка містить матеріали конференції «Держави, народи, мови: Порівняльна політична історія української мови, 1963 – 2013», яку в червні 2014 року при сприянні Фонду катедр українознавства провів УНІГУ.
Поштовхом до проведення конференції була 150-та річниця Валуєвського указу (1863), який суттєво обмежував використання української мови у сфері освіти, релігії та діловодства на всій території Російської імперії. Але конференція не мала на меті зосередитися лише на Валуєвському чи Емському (1876) указах. Натомість, організатори того форуму використали цю нагоду для залучення вчених із Північної Америки, Європи та України, які займаються проблемами, пов'язаними з різними аспектами мовної політики. Бо, як засвідчив досвід останніх ста п'ятдесяти років, мовна ситуація в Україні продовжує викликати гарячі дебати в політиці, освіті, культурі ба й навіть у побуті. Більше того, репресивна політика як царського, так і комуністичного урядів проти української мови дається взнаки й тепер, через чверть століття після здобуття незалежності.
Інтердисциплінарна конференція такого масштабу викликала великий інтерес з боку наукової громадськості, а той факт, що вона відбулася в часи анексії Криму й російської агресії на Донбасі, додав особливої гостроти кожному з аргументів, які за інших обставин могли б зацікавити хіба що вузьких фахівців. Адже, як зазначають у своїй передмові М. Флайєр та А. Ґраціозі, «мовне питання є ключовим у нинішньому конфлікті між Україною і Росією. Мова тут використовується як призвід і як знаряддя для досягнення політичних цілей. І, водночас, загострення конфлікту є слушною нагодою для особистого і колективного з'ясування питання про те, що саме визначає вашу культурну, національну ідентичність, а отже, й те, на чиєму ви боці.»
Але в якомусь розумінні нинішні події на сході України є класичним зразком того, що відбувається з мовою під час розпаду й реформування імперій та паралельного процесу будівництва нових держав.
Структура збірки
«Битва за українську мову» намагається об'єктивно подивитися на обидва ці процеси. Перша частина збірки «Українське мовне питання: Лінгвістика, історія, політика» зосереджує увагу на часто драматичних перипетіях розвитку української мови, особливо по відношенню до російської. А в другій («Порівняльні моделі») історична доля української мови розглядається ніби на тлі інших мов (зокрема, гельської, фінської, балтійських), які пройшли через подібні випробування. Крім того, у полі зору вчених опинилася й непроста, але цілком реальна ситуація мультилінгвістичного співіснування і конфлікту, яка виникала, наприклад, в Австро-Угорській імперії, в Югославії або в Індії. Для компаративістів це є надзвичайно плідним ґрунтом, який дає цікаві паралелі з ситуацією в Росії та в Радянському Союзі. Саме тут можна було почути багато нових гіпотез, які стосувалися як теорії, так і практики вирішення мовного питання.
І ця остання збірка УНІГУ повністю відтворює все це різноманіття й багатство ідей, які були висловлені на конференції «Держави, народи, мови: Порівняльна політична історія української мови, 1963 – 2013».
«Українське мовне питання»
Збірку відкриває стаття Майкла Флайєра, професора кафедри української лінгвістики ім. О. Потебні і колишнього директора УНІГУ, в якій він, користуючись останніми відкриттями у галузі слов'янської історичної лінгвістики, розглядає хронологію розшарування спільної східнослов'янської мови і пропонує власні часові рамки для маркування деяких фундаментальних типологічних змін у фонології протоукраїнської мови. «Отже, - робить висновок М. Флайєр, - хоча Петр Валуєв у своєму сумнозвісному циркулярі і вважає, що українська – це, насправді, зіпсована поляками російська мова, навіть поверховий аналіз історичної фонології цих мов свідчить про те, що, починаючи з одинадцятого сторіччя, почалося безповоротне розмежування цих мов.»
Стаття фінського історика Йоганнеса Ремі (Гельсінкський університет) «Всупереч усьому: стан української мови в Російській імперії в другій половині дев'ятнадцятого сторіччя» зосереджує свою увагу на наслідках Валуєвського указу. Хоча, пише він, уряду і не вдалося знищити українську ідентичність, але вироблені тоді репресивні методи й надалі використовувалися як імперською, так і радянською владою для боротьби з українською мовою та свідомим українством.
Андрій Даниленко, професор російської та слов'янської лінгвістики з університету Пейс (Нью-Йорк, США) розглядає вирішення українського мовного питання в Російській імперії в період 1905 – 1916 років. Бурхливі події революції 1905 – 1907 років і часткове скасування цензури збудили політичне й громадське життя й дали поштовх розвитку української періодики. Вони також стимулювали діалог між українцями Російської та Австро-Угорської імперій, зокрема, в галузі кодифікування й стандартизації мови. В результаті інтенсивних контактів між лінгвістами, літераторами й політиками з різних частин країни, на той період українська мова «вже була готова до виконання нових громадських функцій за умов активного націєтворення після розпаду царської Росії.»
Австрійський лінгвіст Міхаель Мозер (Віденський університет, католицький університет ім. Петера Пазманя) пише про статус русинської / малоросійської / української мови в австрійській Галичині 1772 – 1867 років. Його висновок полягає в тому, що на кінець 1860-х років галицькі русини дедалі частіше почали називати цю мову українською, а себе – українцями. На той період українська вже була повністю норматизованою, сучасною мовою, хоча цей стандарт і обмежувався австрійською Галичиною. «Тож не дивно, що галицький варіант почав помітно впливати на мову і в тій частині України, яка перебувала у складі Російської імперії.»
Професор Ян Феллерер, який є фахівцем зі слов'янських мов (Вулфсон Коледж, Оксфордський університет, Великобританія), подає широку панораму стану української мови в Австро-Угорщині (1905 – 1918) та в міжвоєнній (1918 – 1939) Східній Європі. Його стаття розглядає питання стандартизації орфографії, статусу української мови в Австро-Угорщині та в інших країнах Східної Європи, а також впливу трагічних подій 1920-1930-х років на розвиток української мови за межами СРСР.
Американський історик професор Майкл Г. Сміт пише про місце і значення мовного чинника в російській революції. «Правителі Російської імперії та Радянського Союзу, - пише він на початку своєї статті, - виявили неймовірну здатність використовувати мову для керування своєю державою. Вони досконало вивчили всі сильні та слабкі аспекти мови, її лексичного запасу та граматичної структури з тією метою, щоб тримати під своїм повним контролем територію, яку вони називали спочатку Росією, тоді Радянським Союзом і, нарешті, Євразією.» І як висновок професор Сміт пов'язує доволі «успішну» національну політику Росії (тобто позбавлення народів, які населяють цю державу, реальної автономії та політичного суверенітету) з домінуючою роллю російської мови у всіх сферах життя.
Д-р Геннадій Єфименко (Інститут історії НАНУ) дає детальний огляд мовної політики ВКП(б) між 1919 і 1933 роками й доводить, що її реальною метою стосовно України було максимальне зближення і «злиття» української мови з російською.
Патрік Серіо, професор кафедри загальної лінгвістики Санкт-Петербургського державного університету (Росія) у своїй статті «Мовна політика як різновид політичної лінгвістики» описує ті зміни, які були привнесені у норми й стандарти української та білоруської мов у 1930-х роках, коли відбувався рішучий поворот від «коренізації» до русифікації, і коли майже всі провідні лінгвісти цих радянських республік були звинувачені у «шкідництві» та в «створенні норм, спрямованих проти російського пролетаріату» і репресовані.
Завідувач відділу етнополітичних досліджень Інституту політичних та етнічних досліджень НАНУ д-р Юрій Шаповал у статті «Українська мова за часів тоталітаризму й тотальної війни» розглядає ставлення комуністичного керівництва до української мови, починаючи від «коренізації» 1920-х років й до проголошення у 1980-х роках курсу на створення єдиного «радянського народу» і витіснення української, практично, з усіх сфер офіційного вжитку.
Італійський історик Сімон Беллеза (Трентський університет) ніби продовжує цю тему і пише про значення мови для українських дисидентів-«шістдесятників». «Обговорення мовного питання, - робить висновок С. Беллеза, - яке розпочали «шістдесятники», було придушено владою. Але завдяки їм українська мова повстала як головна і незамінна складова особистої і колективної ідентичності, й, зрештою, як потужна зброя у боротьбі за свою культуру, проти радянської стандартизації.»
Домінік Арель, завідувач кафедри українських досліджень, Оттавського університету (Канада) представлений статтею «Мова, статус та питання лояльності в сучасній Україні». У ній він виступає за необхідність компромісу у мовному питанні. І сутність цього компромісу він бачить у тому, щоб «однозначно зробити російську мовою соціальної мобільності на Сході Україну, а українську – мовою соціальної мобільності в центральній Україні. Це означатиме, що російськомовні громадяни мусять користуватися українською, якщо вони хочуть зробити кар'єру на загальнонаціональному рівні. Якщо ж вони схочуть користуватися українською й у своїй місцевості, наприклад, на роботі, це також не буде завадою для їхнього просування по службі там. На таку практику вказує вже існуюче неформальне використання мов на місцях. Такий компроміс наповнить реальним змістом поняття «регіональної мови»: не російська за рахунок української, але російська на одному рівні, а українська – на іншому.»
Соціолог Володимир Кулик з Інституту політичних та етнічних досліджень, НАНУ, у статті «Ставлення до мови в незалежній Україні: Диференція та еволюція» на підставі численних опитувань і досліджень робить висновок про те, що за останній час центральна Україна наблизилася до західної там, де йдеться про самоідентифікацією з українською мовою, хоча в побуті продовжує домінувати російська. Схід і Південь також почали рухатися у тому ж напрямку, на відміну від Донбасу, для якого російська мова продовжує бути частиною їхньої ідентичності. Відносно прогнозів щодо «ре-лінгвіфікації» (зміни мови), вчений пише, що найближчим часом на це не варто розраховувати, хоча б тому, що русофони використовують українську лише як другу мову і то в обмежених ситуаціях. Але, водночас, існує вірогідність того, що в обох мовних груп на заміну вузько етнічної ідентифікації прийде усвідомлення спільної українськості.
Американський антрополог Лада Біланюк (Вашингтонський університет, США) розглядає поп-культуру сучасної України («Пуризм і плюралізм: Мода на мови в поп-культурі незалежної України»), зокрема використання різних мов. Вона, зокрема, відзначає ідеологічно зумовлений перехід від екстремального пуризму до лінгвістичного плюралізму (йдеться, зокрема, про використання суржику, діалектизмів та нестандартної лексики). На думку автора, це є виявом певності у стабільності української держави та української мови.
Богдан Ажнюк, заввідділу мов Інституту мовознавства ім. О. Потебні НАНУ у статті «Українське мовне законодавство і національна криза» дає детальний огляд як законодавчого статуса української мови, так і пов'язаних з тим проблем, зокрема, практики напівофіційного білінгвізму. Вчений також висловлює своє бачення можливих перспектив вирішення цього питання.
«Порівняльні моделі»
В цій частині збірки представлені статті про досвід інших країн, які опинялися в ситуації, подібній до української. Йдеться, зокрема, про Ірландію в 19 – 20 століттях, про країни Центральної Європи після розпаду Австро-Угорської імперії, про мовну ситуацію в багатоетнічній Індії після здобуття незалежності, про Югославію, Фінляндію, про роль і статус російської мови в країнах сучасної Балтії та про значення мови для євреїв. Ці матеріали є надзвичайно актуальними для розуміння місця України в цьому глобальному процесі занепаду імперій, утворення нових держав і пов'язаних з тим криз, тривог і непевності.
Тоні Кроулі, завідувач кафедри англійської мови Лідського університету (Великобританія), у статті «Мова, політика, держави: Погляд з Ірландії» знайомить читача з мовною ситуацією в Ірландії.
Стаття «Зростання та динаміка нормативного ізоморфізму мови, нації та держави в Центральній Європі» історика Томаша Кумеселла з університету Св. Андрія (Великобританія) кидає світло на мовні проблеми країн півдня та сходу Європи, від Албанії до Білорусі.
Аніта Петі-Стантіч, професор слов'янської та компаративної лінгвістики, Загребський університет (Хорватія), дає історичну перспективу мовній ситуації в країнах колишньої Югославії («Коли Схід зустрічається з Заходом»).
Спільна праця «Формування фінської політичної системи в Російській імперії: Мова, політичне представництво і створення політичних партій в 1863 – 1906 роках» двох фінських вчених - Йуссі Курумякі з кафедри світових культур, Гельсінкський університет, та Ілкка Лііканен з Карельського інституту Східнофінляндського університету – знайомить читачів з боротьбою Фінляндії за свою державну та культурну незалежність.
Зві Ґітельман, професор гебраїстичних досліджень кафедри ім. Престона Р. Тіша та професор політології Мічиганського університету (США) пише про те, що «Понад сто років тому німецька мова домінувала на світовому сіоністському конгресі, а по всій Східній, Західній Європі та у США практично всі євреї розмовляли на їдиші. Пізніше іврит став офіційною мовою єврейської держави. Але іврит не став мовою всіх євреїв. Отже, як в минулому, так і зараз мова не є визначальним чинником єврейської ідентичності» (стаття «Різні шляхи їдишу та івриту»).
Роберт Д. Ґрінберґ, декан факультету мистецтв і професор лінгвістики, Оклендський університет (Нова Зеландія), описує мовну ситуацію в Югославії до і після її розпаду («Коли мова стає мовою? Досвід колишньої Югославії»).
Андреа Ґраціозі, професор історії, Неаполітанський університет ім. Короля Федеріка II, аналізує вплив мовної ситуації в СРСР на розвиток мов у постколоніальній Індії («Індія та радянська модель: Визнання мови з боку держави та вирішення проблеми статусу мови хінді»).
Мартін Егала, професор літературної освіти Тартуського університету (Естонія) розповідає про досвід балтійських країн останніх десятиліть («Все навпаки: Співвідношення між російською та місцевими мовами після здобуття незалежності країнами Балтії»).
І, нарешті, тема статті Франсуа Шарбоно зі Школи політичних досліджень, Оттавський університет (Канада), це стосунки канадських франкофонів та інших меншин з центральною владою Канади («Мистецтво визначення лінгвістичних меншин у Квебеку і в Канаді»).
Висновки посеред битви
Підсумовуючи результати конференції, упорядники збірки М. Флайєр та А. Ґраціозі, пишуть, що «битва за українську мову, яка розтяглася на століття опору більш потужним сусідам, фактично стала метафорою боротьби України за свою незалежність.» І в серці цього опору пульсують теми мови й національної ідентичності.
Кожна стаття щойно виданої збірки є згустком аналітичного знання, досвіду і натхненної наукової праці. Але сама по собі наука не здатна вирішити наших екзистенційних, ба й навіть політичних проблем. Це завдання для всього народу України. Але для цього він мусить, як мінімум, усвідомити, що ідентичність – то є його найбільший скарб.