Літня школа при Українському науковому інституті Гарвардського університету була заснована у 1971 році.А точніше, вона виникла ще за кілька років до появи УНІГУ. Більшість її студентів попервах складали так звані “спадкоємці”, тобто діти й онуки американців українського походження. Але останнім часом рушійною силою Школи стали американці, що мають професійний, перш за все, науковий інтерес до України, її мови, культури, історії чи політики. Завдяки своїй репутації в Літній школі при УНІГУ також вчаться найкращі студенти-україністи з усього світу. Крім того, серйозний прошарок тут складають і молоді аспіранти з України. Для студентів, що вивчають українську мову, спілкування з ними є додатковою принадою цієї програми. Багато випускників Школи вже встигли стати видатними вченими, урядовцями, діячами культури й освіти.
Не лише американські університети, але й уряд (у першу чергу – Держдепартамент та Пентагон) регулярно направляють своїх співробітників на Літню школу. Йдеться, як правило, про людей з певним життєвим і професійним досвідом, які прискіпливо ставляться до вибору курсів, бо вдалий вибір може сприяти їхній кар’єрі.
Що ж саме приваблює їх в Літній школі україністики? Чи справджуються їхні сподівання? І чи виправдовуються їхні зусилля?
Цього року одним із студентів, які записалися на “Курс української мови для читання” (викладач Володимир Діброва) був тридцятитрьорічний Джоель Бeкнер, офіцер Зарубіжної Служби (FAO) Збройних сил США.
ДЖОЕЛЬ БEКНЕР: Упродовж станніх тридцять трьох років мої батьки були протестантськіми місіонерами. Тато родом зі штату Теннесі, а мама походить із багатодітної родини (вона найстарша з семи дітей). Її батько був пастором у штаті Айова, але майже все своє дитинство вона провела в Конго, де її батьки п’ятнадцять років займалися місіонерською діяльністю. В моїй родині четверо дітей, з яких я – найстарший. Я народився в Каліфорнії, але, коли мені було сім місяців, наша родина переїхали до Бельгії, де ми прожили тринадцять років. Мої батьки добре знають французьку, і там вони, до речі, заснували дві церкви. А вже потім ми перебралися до Франції. Батьки й досі живуть там.
За нашими мірками, військовослужбовець мусив би мати військову освіту, але в Америці трохи інша система.
ДЖОЕЛЬ БEКНЕР: Коли ми жили в Бельгії та у Франції, я там ходив до звичайних шкіл. А два останні роки я провчився в канадському інтернаті на півдні Німеччини. По закінченню середньої школи у 2002 році я провів літо на фермі у своїх діда й баби, в Айові. Щоб заробити трохи грошей, я працював у місцевій господарчій крамниці. Потім я півроку провчився в Біблійній школі на північному заході Англії (як раз біля тамтешніх славетних озер). Потім мене прийняли до Вітонського коледжа у штаті Ілінойс, який я закінчив у 2007-му році. Там я вивчав економіку та міжнародні відносини.
Але все це - поглиблене вивчення Біблії, знання французької мови, досвід життя у Європі, зацікавлення економікою та міжнародними відносинами – виявилося логічними кроками у бік військової кар’єри. Як так сталося?
ДЖОЕЛЬ БEКНЕР: Мені завжди була близька ідея служіння людям, і я хотів працювати за кордоном. Тож виглядало, що для мене військова служба є ідеальним полем діяльності. У 2012-му році я подав заяву до Зарубіжної Служби (FAO) Збройних сил США і став офіцером цієї програми. Оскольки я вільно володію французькою, я розраховував, що мене направлять служити десь у центральну Африку, в одну їз країн, що межує з Сахарою, але, натомість, мене було відряджено до Європи, де я мусив вивчати російську мову. Так через рік я почав серйозно займатися слов’янськими мовами.
Цілком зрозуміло, що Пентагону потрібні офіцери зі знанням російської, але інтерес до України – це вже його власна ініціатива.
ДЖОЕЛЬ БEКНЕР: Минулого року мені пощастило. Я відвідав Київ і Львів у якості офіцера збройних сил США. І я відчув, що повітря там буквально насичене динамізмом і оптимізмом, яких, як мені пояснили, ще кілька років до того там зовсім не було. Саме після того візиту я вирішив, наскільки це від мене залежить, хоча б якось вплинути на те, яким буде майбутнє України. Наприклад - працюючи у відділі військового співробітництва при посольстві США в Україні. Але для цього треба було б знати українську. Нам дуже бракує саме таких офіцерів, тож це, безумовно, дало б мені перевагу над іншими. А отже, Літня школа україністики при Гарвардському університеті – це унікальна нагода розпочати цей процес. Ясно, що на це у мене підуть роки, і не лише на вивчення мови, але й на те, щоб зрозуміти все те, що являє собою Україна, тобто весь її культурний та історичний спадок.
“Курс української мови для читання” – це чотири години напружених щоденних зайнять протягом семи тижнів. Тому завжди існує сумнів: чи варто витрачати на це своє літо?
ДЖОЕЛЬ БEКНЕР: Я записався на цей курс для того, щоб навчитися читати українською мовою. Але за ці майже два місяці я дізнався щось набагато більше. Я немов побачив обличчя цього народу, красу його землі. Мені ніби відкрився його погляд на світ – унікальний, пронизливий і тому для решти світу безцінний. Це коротке гарвардське літо дало мені мотивацію, бажання і знаряддя для подальшого вивчення української мови і всього того, що стоїть за нею. Та й як можна ігнорувати народ, який вживає такі прислів’я, як “моя хата скраю” чи “дай Боже нашому теляті вовка з’їсти”?
До свого навчання у Гарвардській літній школі україністики Джоель рік простажувався у Стенфордському університеті. Він також батько двох маленьких дітей. (До речі, він не тримає вдома вогнепальної зброї).
Сучасному світу, безумовно, потрібно більше таких офіцерів, як Джоель Бeкнер.