Коли Гарвардський університет оголосив про свої плани перевести навчання та роботу всіх підрозділів, включаючи бібліотеки та архіви, у режим дистанційного функціонування, цьогорічний стипендіат УНІГУ Олена Галета була змушена урвати своє стажування в Гарварді та повернутися до Львова.
Сьогодні д-р О. Галета, професорка кафедри теорії літератури та порівняльного літературознавства Львівського національного університету імені Івана Франка, професорка кафедри культурології Українського католицького університету, член українського Пен-клубу, ділиться своїми враженнями від стажування в Інституті та розповідає про свої наукові здобутки й плани.
ПРО СЕБЕ
За освітою я – філолог, викладаю теорію літератури у Львівському національному університеті імені Івана Франка й культурну антропологію в Українському католицькому університеті. Мені випала нагода також викладати й досліджувати модерну і сучасну українську літературу у Польщі, Хорватії, Чехії, Німеччині, Австрії, Канаді й США.
НАУКОВІ ІНТЕРЕСИ
Основний напрямок моїх дослідницьких інтересів можна назвати літературною антропологією: це запитування про те, чим є література для особи й для людської спільноти, як вона впливає на процес нашого самоозначування. Цьому, зокрема, була присвячена моя докторська монографія, у якій я розглядала літературні антології – колективні збірники, які не тільки подають вибірку найкращих і найцікавіших творів певної літератури, але й – при уважнішому розгляданні – показують, як ми розуміємо літературу загалом. Йдеться про речі засадничі: чому і як ті чи інші індивідуальні висловлювання, історії чи образи набувають загальної ваги, як вони впливають на формування наших ціннісних орієнтирів і культурної пам’яті, дискурсів і наративів, на самоусвідомлення й ідентифікацію цілих спільнот.
Коли я лише бралася за цю тему, то не раз чула застереження, що навряд чи робота з антологіями вийде за рамки фактографії. Все, однак, виявилося значно цікавіше. Зокрема, якщо до кінця ХХ-го століття налічувалися десятки українських літературних антологій, то від початку ХХІ-го – вже сотні. Жанр виявився напрочуд запотребованим, попри те, що значна кількість нових видань не підпадала під класичне визначення. А це значить, що слід було змінити саме визначення, замислитися про нову концептуальну мову, про новий методологічний інструментарій, який не урізатиме неформатний предмет дослідження, а дасть змогу збагнути й описати переміни. Я починала з того, що запропонувала розглядати процес антологізації як створення культурно значущих колекцій, які утверджують певні цінності й створюють смисли. Адже про такі явища, як жіноче письмо, чи еміграційна література, чи барокова традиція, чи поезія авангарду можемо говорити лише на індивідуальному рівні. Антології – саме той літературний формат, який перетворює індивідуальне висловлювання на частину спільного культурного досвіду.
Зараз мене цікавить питання, як змінювалася культурна постать письменника – від романтичного пророка й проникливого дослідника до культурного активіста. І як змінюється те, що ми називаємо літературою – до речі, називаємо цим словом лише з ХVIII-го століття, і зараз все гостріше відчуваємо потребу переозначити сферу “нової писемності”.
СТИПЕНДІЯ УНІГУ ТА РОБОТА НАД АРХІВОМ ЮРІЯ МЕЖЕНКА
Проект, з яким я приїхала до УНІГУ, продовжує і розвиває мою основну ідею: це спроба на матеріалі архіву українського бібліографа, літературного критика та засновника Національної бібліотеки України Юрія Меженка, з’ясувати, як особисте висловлювання перетворюється на культурне свідчення і формує інтелектуальну історію. Літературознавчими працями Меженка, що мали неабиякий вплив на українське культурне середовище 1920-х років, я зацікавилася ще під час навчання в університеті. Тоді вдалося зібрати близько двадцяти його більших і менших публікацій. Про Меженків архів було відомо віддавна, однак до створення повного бібліографічного опису доводилося обмежуватися лише принагідними знахідками. Коли ж бібліографи Інституту літератури імені Т. Шевченка НАН України, де зберігається архів, закінчили роботу над описом, виявилося, що загалом він налічує до 4000 одиниць зберігання. А що Меженко й сам був одним із найвидатніших українських бібліографів і книгознавців ХХ-го століття, засновником Національної бібліотеки, то й архів його – щось значно більше, ніж сукупність документів. Не просто ресурс, а цінний об’єкт дослідження – складний культурний витвір, різноспрямований текст, який дозволяє буквально генерувати історії.
В Гарварді я зосередилася на опрацюванні особистого архіву Меженка. Протягом трьох місяців я аналізувала невідомі раніше щоденникові записи Меженка 1920-х років (і супровідне листування), які містять свідчення й міркування про тогочасний літературний процес в Україні. Як активний учасник і навіть ініціатор літературного життя, Меженко усвідомлено провадить записи задля майбутньої історії літератури, що робить їх надзвичайно цінними. Не менш цікавий і вартий уваги ще один аспект Меженкових щоденників – записи, які стосуються його особистого життя. На початку 1920-х він закохується у свою майбутню дружину, з якою активно листується, і ця приватна історія перетворюється на унікальне свідчення про те, як відбувається особисте й культурне самовизначення й самостановлення в обставинах непростого мовного, історичного та професійного вибору.
Ще один напрямок, у якому відбувалося опрацювання архіву – це з’ясування ґенези шевченкознавчих зацікавлень Юрія Меженка. Розпочавши свою літературну діяльність з декларації модернізму, Меженко невдовзі створив найбільшу колекцію Шевченкіани, яку зберігав і примножував навіть за умов вимушеного перебування за межами України, Другої світової війни та ідеологічних утисків, передавши її згодом українській Академії наук.
ПЕРШІ РЕЗУЛЬТАТИ ДОСЛІДЖЕНЬ
Підсумки роботи за цими двома напрямками були представлені у формі публічних виступів: 6 березня я виступила на конференції в Університеті Індіани з доповіддю “Instead of a Novel: Yuri Mezhenko’s Archive as a Personal Project and Historical Projection”, а 7 березня прочитала доповідь на Шевченківській конференції у Науковому товаристві Шевченка в Нью-Йорку на тему “Шевченко в контексті модернізму: культурний проект Юрія Меженка”. Підготовка до цих виступів передбачала також теоретичне й методологічне напрацювання дослідницького підходу, який дозволяє аналізувати особистий літературний архів не лише як культурне явище чи історичний ресурс, але і як складний цілісний текст.
За час перебування в УНІГУ я також завершила працю над статтею “Instead of a Novel: Sophia Yablonska’s Travelogues in the History of Modern Ukrainian Literature”, яка була прийнята до публікації у рецензованому академічному виданні “Aspasia: The International Yearbook of Central, Eastern, and Southeastern European Women's and Gender History” (#14, 2020). Разом із дослідженням архіву Меженка ця праця запланована як частина книжкового видання під робочою назвою “Замість роману: модерна українська література в антропологічній перспективі”, де мова йтиме про маргінальні літературні жанри, котрі, однак, виражають унікальний біографічний, культурний та власне художній досвід так званих недомінантних літератур.
МІСЦЕ Й ЗНАЧЕННЯ УНІГУ ДЛЯ НАУКОВОЇ СПІЛЬНОТИ УКРАЇНИ
До Українського наукового інституту Гарвардського університету я приїжджаю вже вдруге. Близько десяти років тому, завдяки першій дослідницькій стипендії УНІГУ, почалося моє знайомство з науковим середовищем США. Середовище – це не тільки архівні й бібліотечні ресурси, це насамперед дослідницькі осередки й академічні події, а отже, нові виклики та можливості. Гарвардський університет відкриває для гостьових дослідників доступ до найновіших публікацій і багатих славістичних колекцій. Тут потрапляєш у самий центр актуальних дискусій, отримуєш безпосереднє спілкування з тими, чиї ідеї визначають, як світ мислитиме і діятиме не лише сьогодні, а й завтра. Ось це, мабуть, найцінніше: відчувати власне закорінення у середовище, але без відчуття ув’язнення в ньому.
Гарвардський український інститут завжди був місцем спільної дискусії істориків, лінгвістів, літературознавців, а протягом останніх років він ще й започаткував цілу низку проектів, які поєднують зусилля фахівців із різних дисциплін – політологів, соціологів, культурологів, демографів, ІТ-спеціалістів. І головне, що це проекти, які не лише підсумовують, а й ініціюють актуальні дослідження. З великим зацікавленням спостерігаю за проектом МАПА – цифровим атласом України, а також за діяльністю Програми дослідження сучасної України ім. Дж. Темертея. Є ще одна втішна особливість цих проектів: до них залучені учасники як зі США, так і з України, зокрема, дослідники зі Львова. Така паритетність справді обнадійлива і вже переростає в інституційну співпрацю. Так на квітень була запланована важлива конференція, присвячена сучасній Україні, але, на жаль, через пандемію коронавірусу цю подію довелося відтермінувати. Все ж хочеться вірити, що вона таки відбудеться і сприятиме не лише актуалізації української тематики, а й присутності України як суб’єкта міжнародних дискусій і культурних процесів.
ПАНДЕМІЯ
Цьогорічне стажування відбувається за особливих умов, через епідемію коронавірусу від середини березня доводиться працювати дистанційно, що, на жаль, означає відсутність академічної мобільності, публічних виступів і доступу до університетських дослідницьких ресурсів. Від початку стажування вдалося повноцінно попрацювати заледве місяць, приділяючи також час ознайомчим та реєстраційним процедурам.
Але рішення за умов пандемії довелося приймати блискавично. Як тільки університет оголосив про закриття кампусу й почали скасовувати міжнародні авіаперельоти, вирішила летіти в Україну – бути там, де моя присутність зараз найбільш потрібна. За тиждень перед вильотом я ще мала виступи в Університеті Індіани та в Нью-Йорку, і раптом світ почав знерухомлюватися. Коли я звернулася у міжнародний відділ Гарвардського університету, сполучення з ЄС уже закрили. З вдячністю згадую працівників, які готові були консультувати навіть у коридорах, блискавично відповідати на листи й узгоджувати дії у непередбачуваній ситуації. І намагалися уможливити не лише виїзд, а й майбутнє повернення студентів і запрошених науковців. Через кілька годин у мене вже був квиток на рейс через Стамбул – буквально останній, після пасажирів дослівно вимикали світло і замикали двері аеропортів. Це особливий досвід – спостерігати за зусиллями людей зберегти “нормальні” стосунки та взаємодії за ненормальних обставин. У цьому, мабуть, і проявляється людяність.
КАРАНТИН СПОНУКАЄ ДО ТВОРЧОСТІ
Перші кілька тижнів я провела у строгій самоізоляції, аби не наражати на небезпеку інших. За цей час найбільше писала листів і повідомлень, щоби підримати друзів і знайомих у різних куточках світу. Крім того, я продовжую опрацювання Меженкового архіву і завершую роботу над видавничою пропозицією згаданого видання, яке міститиме ще три частини, присвячені драматургії Лесі Українки, чернеткам (авантексту) роману Богдана Ігоря Антонича, а також найновішим антологійним виданням як формі репрезентації української літератури після 2014 року. На жаль, в умовах пандемії довелося відмовитися від кількох запланованих виступів в американських університетах, натомість вдалося подати або ж переглянути (з огляду на відтермінування подій) успішні заявки на участь у конференціях міжнародних дослідницьких асоціацій ASEEES (Вашингтон, 2020) та ICCEES (Монреаль, 2021).
За останні роки ми навчилися діяти як спільноти, навчилися спільної присутності – а тепер видавалося важливим підтримувати особисте спілкування, говорити прості слова підтримки, звернені до кожного особисто.
Пандемія та спричинений нею карантин – це виклик і загроза, однак це також час, наш незамінний ресурс. Я працюю зараз з архівними матеріалами – щоденниками, записниками, чернетками. Наукове мислення вчить упорядковувати й критично осмислювати, воно перспективне, але не прямолінійне. Можливо, це саме те, що нам зараз потрібно: ставити питання й формулювати відповіді, яких досі не існувало. Праця з текстами, написаними століття тому – це не відволікання від сучасності, це спосіб бачити ситуацію в усій її повноті, контекстуалізувати й залучати попередній досвід. З великим зацікавленням читаю статті моїх колег, які шукають мову, здатну описати нашу теперішню ситуацію й артикулювати майбутнє, та не менш цінним видається досвід інших кризових ситуацій, коли доводилося наново винаходити себе у світі, що втрачав попередню визначеність, і створювати мову для нового порозуміння – зі собою, з іншими, зі зміненою реальністю.
ПЕРСПЕКТИВА ПОВЕРНЕННЯ ДО ГАРВАРДУ ТА ПОДАЛЬШІ ПЛАНИ
Поки що я залишаюся гостьовою дослідницею УНІГУ, хоча й перебуваю у Львові. Сподіваюся, що зможу повернутися до Гарварду, але коли й в який спосіб – це залежить від загальної ситуації і формальних процедур, які зараз лише напрацьовують. Зокрема, мова йде про літні місяці, коштом яких Університет готовий продовжити роботу над науковими проектами. Хочеться вірити в такий оптимістичний прогноз.
Врешті, попри всі технологічні здобутки, для розвитку ми потребуємо руху. Хоч як активно відбувається дистанційне спілкування, воно ґрунтоване на наших попередніх зв’язках і досвідах. Рух – це ймовірність і можливість нових зустрічей. Недаремно метафори руху/безруху – одні з ключових у культурному словнику, поруч з метафорами життя/смерті і виробництва/руйнування. Ще Аристотель стверджував, що кожне тіло займає своє місце – іншими словами, воно визначає саме себе завдяки місцю, яке займає. Однак сьогодні цю думку варто доповнити: особистість – це не лише місце, це траєкторія, послідовне і спрямоване переміщення як процес самостановлення.
Чи зміняться мої наукові плани? Безперечно, так. В цьому особливість наукового мислення – бути відкритим до змін. Мені вже доводилося говорити, що зараз, у час пандемії, часто стверджують, що світ більше не буде таким, як раніше. Правда ж у тому, що світ ніколи не буває таким, як раніше. Єдиний спосіб тривати у цьому ще-не-бувалому світі – це зберігати і розвивати здатність мислити й діяти у ще-не-бувалий спосіб.