Турецький Напрямок

May 15, 2017
Old Photo of Omeljan Pritsak

Тюркська складова української історії

ПOld Photo of Omeljan Pritsakочинаючи з 17-го сторіччя, російська імперська модель «трьох братніх слов'янських народів» представляла Україну як одвічного і природного ворога всього тюркомовного світу. Але ще за раннього середньовіччя всі знали, що «за Россю починаються чорні клобуки». А це – межа нинішньої Київської області. Та й стосунки Київської Русі з тюрками – кочовими українського степу – це не лише тертя і збройні конфлікти, але й тривалі союзи та монархічні шлюби. Про це свідчать і топоніміка сучасної України, і антропологічні риси багатьох українців. Бо всі ті неслов'янські народності й племена колишнього Дикого Поля нині складають кістяк українського народу. Не слід забувати й того, що за часів свого розквіту Османська імперія сягала Кам'янця-Подільського, а землі на північ від Чорного моря аж до Азова і Дону були під контролем Кримського ханства. Та й під час повстання Богдана Хмельницького хан Мехмед Гірей ІV був важливим стратегічним союзником козаків.

І все це добре усвідомлювали такі українські історики, як Михайло Грушевський, Іван Крип'якевич чи Агатангел Кримський. Не дарма ж засновник Українського Наукового Інституту Гарвардського Університету Омщелян Пріцак любив повторювати, що справжній історик України мусить також бути й тюркологом. Сам він іще замолоду пройшов чудовий вишкіл у Львівському університеті, який тоді мав світової ваги школу орієнталістики. І по війні, опинившись в Німеччині, він завершив докторат із тюркології. Тому й не дивно, що в 1959 році Пріцак почав свою гарвардську кар'єру саме як орієнталіст-тюрколог. І ще задовго до заснування УНІГУ він почав схиляти багатьох талановитих гарвардських аспірантів, які палали бажанням займатися україністикою, до сходознавчих досліджень, зокрема до вивчення українсько-турецьких та українсько-татарських взаємин.

«Младотурки»

Серед тих, хто на межі 1960-х – 70-х років долучився до цієї справи були такі майбутні історики, мистецтвознавці, етнографи й фольклористи, як Любомир Гайда (темою його докторської дисертації були чигиринські походи 1677 – 1678 років), Орест Субтельний (який тоді досліджував стосунки між П. Орликом та іншими мазепинцями й Османською імперією), Рената Голод (яка шукала паралелі між українським та перським мистецтвом), Віктор Остапчук (темою його дисертації були козацькі напади на турецькі міста) і Наталя Кононенко (вона була однією з перших, хто досліджував українське кобзарство в контексті епічних співців тюркського, ба й ширше, усього середземноморського культурного простору). Всі ті висновки, які пізніше склали основу їхніх наукових відкриттів, перевірялися під час семінарів та інших неформальних зібрань, що їх започаткував професор О. Пріцак. Варто також зазначити, що він завжди наполягав на тому, щоб його аспіранти вивчали й могли вільно оперувати не лише турецькою чи кримсько-татарською, але й такими, здавалося б, «малими» та далекими від україніки мовами, як уйгурська.

Видавнича програма та міжнародні контакти

kolottДля просування цих досліджень у 1977 році було засновано Гарвардський журнал українознавчих досліджень Harvard Ukrainian Studies (HUS), практично кожен номер якого містив матеріали на тему українсько-турецьких стосунків. І, мабуть, найбільш вагомим внеском у цю справу стало спарене (№ 3 - № 4) пам'ятне видання журналу, присвячене науковій діяльності першого директора УНІГУ.

О. Пріцак також заснував серію, яка друкувала історичні документи з турецьких архівів, котрі стосуються країн акваторії Чорного моря (Studies in Ottoman Documents, Pertaining to Ukraine and the Black Sea Countries). Мабуть, найбільш відомою працею з цієї серії стало факсимільне видання перепису населення підконтрольного Туреччині Поділля The Ottoman Survey Register of Podolia (ca.1681) польського вченого Даріуша Колодзейчика.

До 1990-х років контакти між УНІГУ та українськими науковцями були дуже обмеженими, та й тодішнє українське сходознавство після погрому 30-х років перебувало у зародковому стані. Лише з переїздом О. Пріцака до Києва і з відновленням діяльності Інституту сходознавства НАНУ тюркологічні дослідження там почали набирати оберти. А до того цю функцію, бодай частково, мусив виконувати український інститут у Гарварді. У 1970 – 1980 роки були налагоджені контакти з французькими сходознавцями з Вищої школи соціальних наук (в першу чергу, з Александром Беннігсеном) та з турецькими науковцями (зокрема, з Галілом Інальджіком).

Стажисти й стипендіати

Sait OcakliЗавдяки тому, що в УНІГУ існують такі стипендіальні програми, як стипендія імені Деймел та Евгена Шкляра, стипендія імені Михайчука, а тепер ще й програма Фонду катедр українознавства, Інститут завжди намагається виділити фонди на розвиток турецько-татарсько-українських контактів. Так у нас в різні роки стажувалися професор чи з не найпрестижнішого в Туреччині Бількентського університету Гакан Киримли; Олександр Галенко з Національної Академії наук України; Хусейн Ойлупинар, який нещодавно в Едмонтонському університеті захистив дисертацію з історії відродження козацьких традицій у сучасній Україні; Гарун Їлмаз, який зараз у Великобританії досліджує сталінські заходи, спрямовані на переписування національних історій народів СРСР та історик Саїт Оджакли (тема його дослідження – стосунки між Кримським ханством і українськими козаками за часів повстання Богдана Хмельницького.

Міжгарвардські контакти

Поруч з УНІГУ знаходиться Гарвардський центр близькосхідних досліджень, співробітники якого дуже активно співпрацюють з Інститутом. Заснований доктором Шінасі Текіном журнал турецьких досліджень (Journal of Turkish Studies), що його видає Центр, нерідко друкує матеріали, пов'язані з Україною. Кілька років тому УНІГУ, спільно з Центром близькосхідних досліджень, провів кілька конференцій, присвячених 500-річному ювілею Роксоляни (1505 – 1558), або ж Гюррем Султан, легендарної дружини Сулеймана І Пишного і матері султана Селіма І. Ця українка з Рогатина не лише вплинула на політику Османської імперії, але й стала героїнею багатьох творів мистецтва і популярної культури.

Отже, як бачимо, турецько-українські дослідження УНІГУ мають давню історію, а в перспективі – й ще довше майбутнє.