Harvard Ukrainian Summer Institute, 46th Year (in Ukrainian)

August 15, 2016
HUSI students at documentary screening

ГАРВАРДСЬКА ЛІТНЯ ШКОЛА УКРАЇНОЗНАВСТВА, РІК СОРОК ШОСТИЙ

В системі американської вищої освіти літня школа відіграє дуже важливу роль. Для студентів літні канікули тривають десь із середини травня до кінця серпня - початку вересня. Й весь цей час більшість студентів або працюють, заробляючи гроші на освіту, або проходять стажування вдома чи за кордоном (для цього існують окремі стипендіальні програми). Деякі великі університети мають літні школи, на яких читаються такі курси, котрі не пропонуються ніякими іншими учбовими закладами. Для допитливих, академічно спрямованих студентів це є унікальною нагодою одержати знання, яких не дає їхній університет, познайомитися з провідними вченими та педагогами, ну й, нарешті, одержати додаткові залікові бали, завдяки яким у них зменшиться подальше учбове навантаження.

HUSI students at documentary screening

 

Гарвард має окремий підрозділ, який обслуговує виключно Літню школу. Цього року, наприклад, тут викладали більше трьохсот курсів з мистецтва, гуманітарних, політичних, точних та природничих наук, бізнесу і журналістики. Першим у каталозі стоїть “Вступ до африканських мов та літератур”, а останнім – “Візуальні траєкторії: Сили, що формують рекламні обрії та візуальну образність”. Такий широкий діапазон охоплює також й семитижневі інтенсивні мовні курси зі щоденними заняттями, лекції відомих науковців, а також практичні заняття під керівництвом досвідчених фахівців. У 2016 році в Гарвардській літній школі навчалося біля 7,800 студентів, із них 800 учнів середніх шкіл та 530 студентів Гарварда, які брали курси за кордоном (університет має свої філії у кількох країнах).

Літня школа україністіки при Українському науковому інституті (УНІГУ), як невід'ємна частина Гарварда, є частиною цього процесу. Починаючи з 1971 року, через неї пройшли сотні студентів з усіх континентів, і багато хто з них тепер є окрасою національної та світової науки, культури й освіти.

Цього літа в Гарвардській літній школі українознавства викладалися три курси:

  • “Революційна Україна: Аванґард в літературі та кіномистецтві, від 1917 р. до Євромайдану 2014 р.” - проф. Григорій Грабович
  • “Суспільство, культура та політика в сучасній Україні” - д-р Сергій Біленький та 
  • “Сучасна українська мова в науці та публіцистиці. Курс із читання” - д-р Володимир Діброва.

Як можна потрапити до Гарвардської літньої школи? Де й як про це можна дізнатися? Які кваліфікації для цього потрібні? Й, нарешті, в чому полягає унікальність саме цієї Літньої школи, чи варто сюди пориватися?

Всі ці питання ми поставили трьом студентам цьогорічної Літньої школи. Одна з них, Олександра Гайда, приїхала з України, інший, Антон Мудрак, зараз вчиться в Центрально-Європейському університеті, третя – американка Сара МакЕлені зараз займається в аспірантурі Вірджинського університету. А нашим четвертим співрозмовником є директор Літньої школи УНІГУ (2015 та 2016) д-р Сергій Біленький, випускник історичного факультету Київського національно університету ім. Т.Шевченка та аспірантури Торонтського університету (Канада), де він зараз і викладає історію східної та центральної Європи.

ОЛЕКСАНДРА ГАЙДАЙ:

Oleksandra GaidaЗвання бакалавра я одержала у Вінницькому державному педагогічному університеті (спеціальність – вчитель історії), а потім закінчила магістерку в НаУКМА.

Процедура подання документів - дуже проста. Я мала перекладений англійською мовою диплом магістра (в НаУКМА є міжнародний відділ, який допомагає в перекладі дипломів), рекомендацію від наукового керівника і свідоцтво про знання англійської мови. Залишалося написати невелике ессе з обґрунтуванням мого інтересу до Літньої школи. Мені як людині, яка вже закінчила навчання в університеті, особливо цікаво було знову (хоча б ненадовго) повернутися до навчання і поглибити знання з українського минулого. Тим більше, що мої колеги-історики (Ірина Склокіна, Микола Климчук, Олена Заплотинська і Тарас Шульга), які колись пройшли через Гарвардську літню школу, й досі згадують про неї.

Приїхавши до Гарварда, я переконалася, що захоплення моїх друзів було не безпідставне. Відпочиваючи на одному з дбайливо розставлених стільчиків, в оточенні споруд англійської архітектури, розумієш, що тут, в Гарвардському університеті, вислів «світ знань» набуває цілком реального змісту. Якщо спробувати описати Гарвардський університет, то в його центрі знаходитиметься бібліотека (чи вірніше - бібліотеки), яка заслуговує на окрему розповідь. Вражає не лише безмежність та різноплановість колекцій, але й простота та доступність в користуванні, навіть в порівнянні з європейськими бібліотеками при університетах.

Важливою частиною університету є Український науковий інститут. Тут, за 7 тисяч кілометрів від України, відчуваєш себе в центрі українського наукового життя: численні зустрічі та презентації, найновіші публікації з української історії. Це, як на мене, є свідченням того, що відстань не має значення.

Щороку Інститут проводить Літню школу, на яку запрошує найкращих спеціалістів у своїй галузі. Мені пощастило слухати курси у двох чудових науковців: проф. Григорія Грабовича і проф. Сергія Біленького. Завдяки курсу проф. Г. Грабовича (“Revolutionary Ukraine: Avant-garde Literature and Film from 1917 to the Euromaidan of 2014”) я знову відкрила для себе українську літературу (хоча зараз уже сумніваюсь чи взагалі її знала). Ми не лише отримали навички з аналізу літературного твору, але і переконалися в різнобічності та тематичній складності української літератури в ХХ ст. Так склалося, що література та історія в Україні тісно пов’язані, тому неможливо вивчати одну без іншої. В свою чергу, безперечною перевагою курсу проф. С.Біленького (“Society, Culture, and Politics in Modern Ukraine”) стало представлення історії України в європейському контексті. Курс є вагомою спробою міждисциплінарного підходу до вивчення минулого, а також, що дуже важливо, виходу за межі національного канону. Якщо розглядати історію як відповіді на питання, які ми ставимо “до” минулого, то проф. С.Біленький, безсумнівно, розширив коло цих питань.

Але Український науковий інститут приваблює не тільки можливістю поглибити свої академічні знання. Гарвард – це також можливість відпочити та цікаво провести літо. До послуг студентів кінозали, басейни і спортзали, музеї та мистецькі галереї, зокрема, і всесвітньо відомі музеї в Бостоні. Крім того, Літня школа щотижня організовує автобусні поїздки і різноманітні заходи. Не кажучи про те, що з погляду архітектури, Бостон подібний до європейських міст, що не робить його менш американським.”

АНТОН МУДРАК:

Anton MudrakЯ вчуся в Центрально-Європейському університеті в Будапешті, і цього року мені пощастило потрапити до Гарварда, на літню школу при Українському науковому інституті. Про програму я довідався ще під час навчання на бакалавраті кафедри історії в Могилянці. Дуже раджу час від часу заходити на наш веб-сайт, де постійно викладають інформацію про міжнародні програми. Вже після вступу на магістерку до Центрально-Європейського університету в Будапешті я вирішив, що варто подати заявку, тим більше, що на той час я вже мав сертифікат з англомовного тесту. Щоб потрапити до Літньої школи, треба ще написати мотиваційне есе та отримати добрі рекомендації від викладачів.

HUSI (Гарвардська літня школа українознавства) дає надзвичайно багато можливостей. В першу чергу - спілкування з працівниками інституту. Не завжди є нагода проконсультуватися з власного дослідження в провідних науковців світу, а часом і просто потеревенити з ними про все на світі. Усі тут вам радо допоможуть. Ба більше, ви отримаєте доступ до найбільшої в США колекції україніки та всіх ресурсів гарвардської бібліотеки, включно з можливістю замовляти книжки з усіх університетів Ліги Плюща. Окрім цього, міжнаціональна сфера спілкування це завжди шанс дізнатися щось нове. В гуртожитках, між іншим, ви зустрінете людей з усіх континентів, і за кожним із них - якась цікава історія.

Правду кажучи, я не зовсім знав чого очікувати від навчання тут. З одного боку - хвилювання, бо, все ж таки, це Гарвард, а з іншого - побоювання, що буде нецікаво, бо багато чого дотичного прослухав як на бакалавраті, так і на маґістерці. Все ж, я надзвичайно задоволений: курси не є одноманітними. В класі професора Грабовича я абсолютно переосмислив свій погляд на українську літературу та мистецтво в цілому, які від браку чи то знань, чи то зацікавленості лишалися на марґінесах моїх інтересів. Професор Біленький та його курс з історії України є надзвичайно добрим прикладом тверезого підходу до історії. Тут немає однозначних відповідей, чорного чи білого.

САРА МАКЕЛЕНІ:

Sarah McEleneyЯ – аспірантка Вірджинського університету, і моя спеціальність - слов'янські мови та літератури. Цього літа я приїхала до Гарварда, щоби вивчати українську мову на курсі д-ра Діброви «Сучасна українська мова в науці та публіцистиці.» Українська мова мені потрібна, головним чином, для того, щоб розпочати роботу над дисертацією, тема якої – літературна культура й історія радянської доби. В моєму університеті українська мова не викладається, тому Гарвардська літня школа українознавства – це чудова нагода позайматися мовою влітку. А такий курс із читання сучасних наукових та публіцистичних текстів дуже придасться мені саме при вивченні культури та літературної історії Східної Європи ХХ-го століття. До цього я займалася, в основному, російською мовою й літературою, які я й сама викладала у Вірджинському університеті. Крім того, я також вивчала польську та французьку мови й літератури.

Звання бакалавра (слов'янські мови) я одержала в Канзаському університеті. Я також закінчила магістерку в Айовському університеті, де моїми спеціальностями були лінґвістика і викладання англійської мови, як другої. Як аспірантка Вірджинського університету, я також займаюся літературною компаративістикою. Мене цікавлять різні літературні традиції, тому той факт, що багато позакласних заходів цієї Літньої школи стосується саме українських літературних тем, був для мене особливо цінним. Навчання в Гарварді, одному з найкращих університетів світу, користування його науковими скарбами (перш за все, бібліотеками) дуже допомогло мені в моїх дисертаційних дослідженнях. Сподіваюся, що в майбутньому я зможу застосувати й поглибити здобуті тут знання.

До цього я один семестр провчилася в Москві, і також бувала у Санкт-Петербурзі. Оце, власне, й весь мій досвід подорожів по Східній Європі. Але після цього літа я збираюся й далі вивчати українську. Дуже хотілося б колись відвідати Україну з метою досліджень чи туризму.

СЕРГІЙ БІЛЕНЬКИЙ:

Serhiy BilenkyЩе в далеких 90-х роках, коли я вчився на історичному факультеті Київського національного університету імені Тараса Шевченка, я дізнався про Гарвард і Український науковий інститут. І дізнався я про них, як то кажуть, “з перших рук” - від самого засновника УНІГУ професора Омеляна Пріцака. На той час – початок і середина 90-х - він перебував, переважно, у Києві, де щойно заснував Інститут Сходознавства при Національній академії наук України. Його другий проект, на жаль, залишився невтіленим: він мріяв відкрити катедру історіософії та філософії історії на історичному факультеті КНУ. Але те, що Пріцак таки зміг зробити, це прочитати протягом кількох років свій семінар з історіософії (“майже нелегально”, як він сумно жартував). Цей семінар, який відбувався вже по закінченню офіційного лекційного дня, цілковито змінив моє життя. Мені вже було замало вузьких коридорів “червоного” корпусу університету, і мене тягли якісь далекі й туманні академічні світи. Потім ми з трьома особливо завзятими приятелями навіть відвідували “приватні” семінари Пріцака, у його затишному помешканні на вулиці Тарасівській. На жаль, здоров’я Омеляна Йосиповича, а також постійні перепони пост-радянської академічної бюрократії не дозволили йому надалі провадити ці семінари, на яких він цитував в оригіналі довгі шматки з текстів Шпенглера (німецькою) чи Броделя (французькою)...

Тож коли 1999 року я дізнався про існування Гарвардської літньої школи, я вже не міг думати ні про що інше. Правду кажучи, дізнався я про цю школу не випадково, а радше завдяки двом чудовим людям, яким я вдячний на все життя. Світлої пам’яті філолог Віктор Дудко, тоді редактор провідного наукового часопису, познайомив мене з Тарасом Кознарським, який тоді в Києві працював над завершенням своєї гарвардської дисертації. Саме Тарас розповів мені про школу, наполігши (у своєму безапеляційному стилі!), що я маю негайно на неї податися. Я, звісно, не вірив, що отак зможу потрапити до самого Гарварда (будучи переконаним, що в Україні все зкорумповано, й ніхто мене, “без зв’язків”, не відбере до Америки). Та, на щастя, я помилявся і, знову ж таки, дякуючи двом іншим чудовим і порядним людям – Олексієві Толочку та Георгієві Касьянову – я таки був відібраний на Гарвардську українську літню школу 2000 року.

Немає потреби казати, що ця школа справила на мене надзвичайне враження усім тим, що стоїть за нею - викладачами, бібліотекою, учасниками (тепер друзями) з різних країн, працівниками інституту, тощо. Після цієї школи – мабуть, то був мій найкращий академічний досвід – я вирішив спробувати себе на Заході. Відтоді я роками підтримував наукові та особисті контакти з фантастичними людьми Українського наукового інституту Гарвардського університету. І коли три роки тому новий директор УНІГУ професор Сергій Плохій запропонував мені прочитати курс на Літній школі, я не вагався ані хвилини, бо знав, наскільки це велика честь, а головне, насолода – провести пару місяців у місці, з якого почалася моя академічна кар’єра. Як то кажуть, кожен злочинець вертається на місце свого злочину...

Часом я й досі не можу зрозуміти, як я зумів пройти весь цей шлях від “диких 90-х”, від задушливої атмосфери в моїй тодішній київській Alma Mater до співпраці з найпрестижнішим університетом світу. А рецепт тут простий: трохи праці (щоправда, іноді більше, ніж трохи), трохи віри в себе, кілька чудових друзів і колег, ну й також вміння розпізнати нагоду, коли вона перед тобою постає.