Микола Рябчук в УНІГУ: Підсумки не на часі

M Riabchuk - ZEIT StiftungDavid AusserhoferУпродовж десятиліть стипендіатами УНІГУ були як молоді, так і вже визнані історики, лінгвісти, соціологи та літературознавці зі всього світу, а також деякі українські громадські й державні діячі. Майже всі вони тепер активно працюють, а їхні відкриття й здобутки вважаються взірцевими у відповідних галузях науки. Втім, навіть на цьому тлі Микола Рябчук виділяється своєю багатогранністю й своїм доробком.

За більше як сорок років активного творчого і громадського життя Микола Рябчук був «неблагонадійним» студентом; опальним літератором; редактором успішного журналу світової літератури; літературним критиком, поетом, прозаїком; журналістом; натхненником і «диспетчером» новітньої української літератури; одним із засновників «Критики» та українського ПЕН-клубу; видатною постаттю літературного й культурного життя посткомуністичної Східної та Центральної Європи й, нарешті, вченим-політологом.

Можна не сумніватися, що його творча еволюція стане невдовзі об'єктом прискіпливого наукового дослідження. Варто подивитися хоча б на назви деяких його статей і монографій, і з цього переліку стане ясно, що Микола Рябчук завжди тримав (і продовжує тримати) руку на пульсі часу. І, судячи з його планів і задумів, він поки що не збирається гальмувати.

Рябчук по праву вважається одним зі стовпів свого покоління. Він – автор багатьох книжок, які викликають дискусії й перевидаються. Його діяльність добре поцінована в Україні та в світі. Його нагороджено багатьма міжнародними преміями та медалями. Він викладав і проводив дослідження в Європі й у Північній Америці. Але, як на лідера, він ніколи не прагнув бути «при владі». Більше того, він її свідомо оминав. Разом із тим (і у цьому – парадокс Рябчука), він завжди був там, де можна було щось змінити на краще. І саме це він і робив. Дехто шкодує про те, що Рябчук відійшов від «чистої» літератури, або що його адміністративні обов'язки не давали йому уповні розкритися як дослідникові. Але на те нема ради. Микола завжди робив те, до чого його тягло. І можна тільки позаздрити його працьовитості й цілеспрямованості.

Зараз як стипендіат Українського наукового інституту Гарвардського університету він працюватиме над темою «Православне слов'янство і проблеми модернізації: створення сучасної української, російської та білоруської ідентичності як звільнення від східнослов'янської уявної спільноти». Мета цього проекту – написання монографії, яка б охоплювала еволюцію творення сучасної ідентичності трьох слов'янських народів, і яка включала б аналіз і деконструкцію пов'язаних із цим процесом історичних, ідеологічних та квазірелігійних міфів.

Замість брати у Миколи Рябчука традиційне інтерв'ю, ми вирішили окреслити теми, на які хотілося б почути його відповіді та міркування.

Перша група охоплює його нинішні зацікавлення та вибір теми для дослідження.

МИКОЛА РЯБЧУК: Наприкінці 2018-го я завершив свою, якщо можна так висловитись, “кар’єру” в Українському ПЕН-клубі, де чотири роки пробув віце-президентом – заступником і помічником Мирослава Мариновича, і ще чотири – президентом цієї поважної громадської організації. А громадська робота, мушу сказати, значно важча від “штатної”, основної, регламентованої чіткими посадовими обов’язками та часовими рамками. Громадська робота виконується не від години до години, а від “можу” до “не можу”, до знемоги тобто – наскільки стане енергії, часу, сили, здоров’я. Міжнародний ПЕН-клуб має майже столітню історію, але ми в Україні його створювали майже з нуля і досягли, як мені здається, досить значних результатів. Зрештою, маємо тепер непоганий веб-сайт , з якого можна скласти собі уявлення про діяльність Українського ПЕНу.

Для мене як науковця цей досвід мав ще й вагомий академічний аспект, оскільки на тій посаді я впритул зіткнувся з проблемою захисту свободи слова і вираження в умовах різноманітних безпекових викликів і загроз, зокрема, пов’язаних зі станом фактичної війни з Росією. Потреба свободи й потреба безпеки досить часто вступають у колізію одна з одною, між ними виникає своєрідний trade-off, і це сьогодні не лише українська, а й глобальна проблема, хоча в Україні, з огляду на російську “гібридну” агресію, вона оприявнюється особливо гостро. Я хотів би зайнятися цією проблемою у майбутньому, але поки що мушу завершити той проект, над яким працюю вже багато років, і якому, власне, намірений присвятити свою чотиримісячну дослідницьку працю у Гарварді.

Знаючи Миколу Рябчука, можна не сумніватися, що запропонована ним тема, виходить за межі «сухої» політології. Вона напряму пов’язана з тими українськими негараздами, які у всіх тепер на слуху. Сподіваємося, що семестр у Гарварді дасть йому змогу просунутися у написанні його наступної монографії. Й відповіді М. Рябчука це підтверджують.

МИКОЛА РЯБЧУК: Якщо коротко, то я хотів би закінчити книжку про конструювання української національної ідентичності. Тема не виглядає новою, про це вже написано десятки книжок і сотні статей, та й сам термін зробився настільки заїждженим, оречевленим, відірваним від свого первісного, доволі плинного й ситуаційного наповнення, що мені, власне, й самому трохи боязно ним користуватися. Але, на своє виправдання, можу сказати, що пропоную істотно новий підхід до проблеми.

По-перше, я послідовно обстоюю концепцію “двох Україн”, проте не трактую їх у банальних категоріях “схід – захід” чи “російськомовний – україномовний” (хоч мені деколи це й приписують), а розглядаю їх як два досить різні й важко поєднувані між собою національні проекти. Один із них розгортався протягом 19-го століття за класичною схемою Мирослава Гроха – від відкриття національно-культурної самобутності у вузькому середовищі інтелектуалів через широкий культурно-просвітницький рух до масової політичної мобілізації. Галичина успішно пройшла ці етапи, Наддніпрянщина застрягла на другому внаслідок царських репресій. Була, правда, досить цікава спроба завершити цей другий етап у 1920-х роках, проте більшовики, розуміючи, що за другим етапом неминуче настає третій, досить ефективно потопили ту спробу в крові.

Таким чином другий націєтворчий проект, який я розглядаю як альтернативний до “грохівського”, первісно не був “національним”. Він був звичайним регіоналізмом – “малоросійським” у рамках Російської імперії чи “радянсько-українським”, тобто сутнісно теж малоросійським у рамках імперії Совєтської. В обох випадках цей регіоналізм не передбачав якоїсь окремої національної ідентичності, а тим більше якогось окремого проекту державонацієтвірення. Він був цілком сумісний з проектом загальноімперським, і ця регіональна “малоросійська” (чи “радянсько-українська”) ідентичність безпроблемно входила в загальноруську чи загальносовєтську ідентичність як менша матрьошка в більшу.

І раптом, унаслідок несподівано здобутої незалежності (більшій частині населення вона й справді “впала на голову”), ця суто регіональна ідентичність зробилася враз національною. Тобто другий, альтернативний до “грохівського”, національний проект в Україні постав не як наслідок певного інтелігентського конструювання та багатолітньої праці будителів і просвітників, а, так би мовити, by default – просто тому, що певна частина імперської території з радянсько-українським (“малоросійським”) населенням на ній та, відповідно, радянсько-українськими, сутнісно колоніальними (креольського типу) елітами здобула незалежність. І цим елітам треба було щось із несподівано успадкованою державою робити – винаходити символи й наративи, які б цю державу (і їхнє місце в ній) легітимізували, й водночас знаходити якийсь modus vivendi із тією частиною населення, якій незалежність не “впала на голову”, і яка мала досить давній і глибоко опрацьований національний проект з відповідними символами й наративами. В Україні ця частина населення була значно чисельнішою, ніж у Білорусі, тож маргіналізувати її постсовєтським елітам було надто складно. Відтак уся історія незалежної України – це нелегке співіснування, а часто й протистояння двох важкосумісних проектів, що я їх умовно окреслюю як “антиколоніальний аборигенний” та “колоніальний креольський”.

По-друге, моє концептуальне розрізнення двох національних проектів та, відповідно, двох типів ідентичності, на які ці проекти спираються і які відбивають, має насамперед аксіологічний характер, тобто найголовнішим, найпринциповішим поділом в Україні я вважаю ціннісний, а не мовний, етнічний чи регіональний (хоча, безумовно, усі ці показники певним чином корелюють між собою, як і, зрештою, корелюють із ними показники віку, освіченості, заможності тощо).

І по-третє, я переконаний, що саме ціннісний аспект національної ідентичності має вирішальне значення для успіху (чи невдачі) наших модернізаційних зусиль, які в українських специфічних умовах нерозривно пов’язані з вестернізацією та європейською інтеграцією. Історично так склалося, що українці в основній своїй масі (як і росіяни та білоруси) інтерналізували у XVIII-XIX століттях відчуття приналежності до міфічної (“уявленої”) квазірелігійної православно-східнослов’янської спільноти. Тобто таке уявлення існувало й раніше, але мало суто релігійний, конфесійний характер – приналежності до русько-православного світу, Slavia Orthodoxa. Ця приналежність жодною мірою не перекладалася на якусь політичну єдність. Концепція єдиного велико- і малоруського народу була сконструйована допіру на межі XVII- XVIII століть як типовий взірець “винайденої традиції”. Імперія інструменталізувала цей міф, перетворивши суто релігійну спільноту на політичну, а відтак і національну (чи наднаціональну), внаслідок чого і сама ця спільнота, й імперія загалом набули певного сакрального характеру (“Святая Русь”); а релігія й церква остаточно злилися з державою, стали суто політичною імперською інституцією.

Та спільнота була заснована на домодерних, патерналістських, авторитарних, ксенофобсько-антиокцидентальних цінностях і настановах. Тому конструювання модерної української ідентичності (за “грохівською” моделлю) передбачало свідому чи вимушену прозахідну орієнтацію і прийняття так званих “західних цінностей” – принаймні на нормативному рівні. Відповідно це означало також відторгнення ретроградних цінностей “Русского мира” – емансипацію від домодерної (й антимодерної) русько-православної “умми”. В цьому сенсі “дві України” як два проекти державонацієтворення передбачають або рішуче і послідовне відокремлення/відмежування від тої уявленої спільноти, яка гальмує модернізацію/вестернізацію, або ж подальше до неї долучення за прикладом Росії та Білорусі, з усіма політичними та цивілізаційними наслідками такої самоідентифікації.

Ну й, нарешті, ми не могли не запитати у М. Рябчука про місце і значення УНІГУ для українських інтелектуалів, принаймні, тих, котрі належать до його покоління.

Riabchuk frameМИКОЛА РЯБЧУК: Український дослідний інститут у Гарвардському університеті – це, на мій погляд, ідеальне місце для такого дослідження насамперед тому, що тут зосереджено унікальну, я б сказав, кількість першорядних фахівців-україністів – дослідників української мови, культури, історії, політики. На працях декого з них я, можна сказати, виріс, як і на публікаціях Інституту, – зокрема я страшенно радий, що журнал Harvard Ukrainian Studies відновлює свою регулярність і своєчасність, свою інтелектуальну потугу.

Я мав щастя знати особисто всіх директорів Українського інституту, починаючи від уже покійного, на жаль, Омеляна Пріцака, і мушу сказати, що, принаймні, двоє гарвардських науковців відіграли вирішальну роль у моєму фаховому становленні, в інтелектуальному розвитку. Це, безумовно, Роман Шпорлюк, якого я запізнав ще у 1990 році, приїхавши на його запрошення до Мічиганського університету в Ен-Арборі, де він тоді працював; і, звичайно ж, Григорій Грабович, з яким я познайомився трохи пізніше і з яким мав честь творити чи не найкращий український часопис – “Критику”. Професор Шпорлюк наочно мені показав, яким має бути сучасний підхід до політичної історії, зокрема української; професор Грабович показав, як треба осмислювати, аналізувати українську літературу і, ширше, весь відповідний історико-культурний контекст.

Що стосується мого теперішнього проекту, то я дуже хотів би обговорити деякі свої гіпотези з професором Плохієм – блискучим знавцем української ранньомодерної історії, зокрема, мене цікавить формування уявленої православно-східнослов’янської спільноти, а точніше – її апропріація імперією та перетворення зі спільноти конфесійної у політичну. Взагалі, оце “винайдення традиції” і її специфічне ціннісне наповнення надзвичайно мене інтригує, і я хотів би обговорити його також з іншими фахівцями, зокрема, й русистами чи просто істориками ідей. І звичайно ж, я дуже розраховую тут на фантастичну Гарвардську бібліотеку, про яку в Україні ми не можемо навіть мріяти.

Я хотів би здійснити більшу частину пошукової роботи у перші два місяці своєї дослідницької програми, бо передбачаю, що третій місяць буде частково присвячений обговоренню актуальних політичних проблем, пов’язаних з двома турами українських президентських виборів. Я б не хотів ухилятися від цих обговорень, хоч вони й лежать дещо осторонь від моїх теперішніх дослідницьких зацікавлень. Але маю вже близько десяти запрошень на дискусійні панелі в низці північноамериканських університетів, зокрема, й на щорічну конференцію ASN у Колумбії, і сподіваюсь у більшості з них взяти участь. В Америці не бракує, на щастя, експертів з української політики, але приспускаю, що й мій “автентично-український” голос може мати певну вагу в тутешньому обговоренні.

травні, в останній місяць мого американського побуту, я хотів би завершити англомовну статтю для солідного наукового (peer-reviewed) журналу. Коли б стипендія була трохи довшою, я, можливо, завершив би й цілу книжку, бо проект закроєний саме на такий жанр і обсяг. Але, сподіваюсь, зумію зробити це – з накопиченим досвідом і матеріалом – уже в Україні.

Text Size