Студенти Української літньої школи у Гарварді: хто вони, і чому вони вивчають українську мову

November 22, 2021
Illustration of students sitting on books and looking at devices

Illustration of students sitting on books and looking at devicesНаших читачів, особливо в Україні, завжди цікавить, хто саме вивчає українську мову в Гарвардському університі. Хто ці люди за походженням та освітою? Якою є їхня мотивація та які перспективи відкриває їм знання цієї мови в академічному, діловому та урядовому світі?

Цього року на мовний курс із читання українською (Ukrainian for Academic Reading) записалося 12 студентів – рекордна кількість, як на подібні курси Гарвардської Літньої школи. І хоча, з огляду на пандемію, викладання відбувалося у дистанційному форматі (а отже, їм не довелося платити за проживання та харчування на кампусі), все одно студенти мусили знайти чималі кошти на цей курс.

Ми попросили студентів цьогорічної Літньої школи розповісти про те, що саме привело їх до вивчення української і спонукало провести спекотне літо не на пляжі, а за письмовим столом під незмигним оком комп'ютера. 

Як бачимо із їхніх розповідей, у кожного із них був свій особливий шлях.  

ЕММА ФРІДЛАНДЕР, історик, аспірантка Гарвардського університету  

Emma FriedlanderПочну з досить банального і неконкретного зізнання: я завжди любила історію. Вперше я це відчула десь років у шість, коли на початку 2000-х років, як і більшість моїх перевесниць, я прочитала всі тогочасні номери дитячого журналу «Американська дівчина». Згодом це переросло у зацікавлення європейською історією, особливо британською, зокрема, долею шістьох дружин короля Генріха Восьмого (моя мама – англійка, і під час родинних подорожей до Великобританії я з головою занурювалася в англійську історію). Мій інтерес до минулого набув більш зримих обрисів, коли я в коледжі почала вивчати російську мову. До того мій інтерес до Східної Європи підігрівався іншою половиною моєї родинної історії. Сім'я мого батька, як і багато європейських євреїв, що іміґрували до США, походить з маленького галицького містечка (штетля). Але попри цей зв'язок із сучасною Україною, я не можу сказати, що це – та причина, котра, як кажуть, «привела мене сюди». Одначе, коли минулого місяця я побачилася зі своєю бабою, вона сказала, що дуже рада, і що її дід був би в захваті від того, що я вивчаю «Росію».  

Ще будучи першокурсницею у Ґріммел-коледжі, в штаті Айова, я записалася на початковий курс російської мови. Тоді я вагалася між французькою, німецькою та російською, і батько заохочував мене саме до останньої, бо вона була більш «нетиповою», а отже й трохи цікавішою. Мій батько завжди щось читає, особливо книжки з історії, це у нас спільна риса, найбільше його цікавить історія 20-го століття, усі ті війни, диктатори, те, що я називаю «татовою історією». Мабуть, у якомусь сенсі те, що я водночас обрала курси російської мови й радянської історії, пояснюється моїм бажанням піти по його стопах.

В кожному разі, я вже не змогла вирватися з силового поля цієї теми. Всі чотири роки в коледжі я вивчала російську мову, радянську історію і провела семестр у Санкт-Петербурзі. Тоді ж я вперше (і востаннє) відвідала Україну і провела в Києві кілька днів. Найбільшим враженням від тієї поїздки було те, що у перший же ж день в мене вкрали мобільник. Пам'ятаю також музей М. Булгакова, пам'ятник Матері-Батьківщині та лаврські мощі у світлі примарних свічок. І досі, згадуючи ту поїздку, я все ще не певна, чому я вирішила відвідати Київ сама, без друзів, але загалом вже тоді я відчувала, що, хоч Україна і Київ не входили у мої наукові плани, враження від тих місць вже почали впливати на всі мої подальші дослідження.

Повернувшися з Санкт-Петербурга до Айови, я написала дипломну роботу на тему опору радянській владі, який чинили литовські жінки-католички в останні роки існування СРСР. Я обрала цю тему з двох причин. По-перше, мене цікавило життя радянських жінок того періоду. А по-друге, я мала достатньо матеріалів для написання такої праці. Після коледжу я стала фулбрайтівським стипендіатом і провела рік, викладаючи у Саратові. Потім я трохи пожила у Вільнюсі. Я не була задоволена тим, як складається моя професійна кар'єра  (прийшло усвідомлення того, що журналістика – не для мене), отже я вирішила піти в аспірантуру з історії. Для цього я використала  ту роботу з литовського католицизму і зазначила у своєму есеї можливий напрямок для подальших досліджень, а саме – питання співвідношення між ґендером і духовністю у період пізнього СРСР. І цей есей потрапив до мого нинішнього наукового керівника Сергія Плохія.

І хоча я все ще працюю над визначенням дисертаційної теми, перший рік аспірантури дав мені змогу серйозно замислитися над своїми науковими інтересами. І, що цікаво, всі вони так чи інакше ведуть в Україну! Під керівництвом проф. Плохія я написала статтю про ставлення до екстрасенсів, які були надзвичайно популярними упродовж 1980-х та 1990-х років. Зокрема, я вийшла на тему, яка відбиває особливості як української, так і радянської історії того періоду. Йдеться про вакуум, який утворився після занепаду державного атеїзму напередодні відновлення повнокровної діяльності існуючих церков. І це стало очевидно саме в Україні, яка у духовному відношенні є найбільш плюралістичною країною Європи. Це дослідження привело мене у Винницю, звідки походить прикрозвісний «телевізійний екстрасенс» Анатолій Кашпіровський та багато інших «медіумів», шалена популярність яких були виявом різких змін та непевності 1980-х та 1990-х років. Хоча я лише підступаюся до остаточного формулювання теми дисертації, скоріше за все, я зосереджуся саме на цих альтернативних віруваннях, ідеологічних новаціях, містицизмі, псевдонаукових теоріях, так званих «новочасних» («Нью-Ейдж») формах духовності (таких, скажімо, як культ Марії Деві Христос), на парапсихологічних експериментах, що їх проводив КДБ, а також на впливі східних релігій на рух хіппі та на правозахисників. Мене також цікавить місце і значення ґендера у всіх цих явищах. Отже, я записалася на цей курс з тим, щоб, коли прийде час працювати в архівах, мене вже не лякали гори літератури про сутінки радянської культури й побуту чи про історію соціального та релігійного життя пізнього СРСР, особливо якщо ці матеріали написані українською мовою. 

АННІКА ГУҐОССОН, аспірантка з антропології, університет Північної Кароліни

Annika HugossonНа початку аспірантури я збиралася проводити польові дослідження на півдні Африки, в Намібії. Ця країна приваблювала мене своєю дикою красою та тваринним світом. Але всі ці плани з багатьох причин різко помінялися, і ось одна з причин, чому це сталося. Було оголошено карантин, я була у себе вдома, і мене пройняла ідея дослідити минуле моєї родини. На той час я дуже мало знала про коріння родини мого батька, який народився у Швеції від батька-шведа і матері-польки. Я ніколи не бачила своєї баби, вона померла, коли я була ще немовлям. Отже, користуючися досить обмеженою інформацієї, я спробувала дослідити ту гілку сім'ї. Моя баба народилася у Дрогобичі в 1932-му році (ясна річ, що за Польщі), потім вони виїхали звідти десь під час Другої світової війни, коли вона ще була дитиною, і це все, що я знаю про неї. І хоча вони мали польські паспорти, покоління моїх предків жили і помирали на українських землях, тому я відчувала невидимий зв'язок з тією країною.

Я вийшла на анонімний ресурс «Реддит», який дав мені ім'я української архівістки, котра погодилася у місцевих архівах розшукати інформацію про мою бабу та її родину. Минуло кілька місяців, і вона представила мені відомості про родину моєї баби, починаючи з початку 19-го сторіччя, включно з адресами будинків, у яких вони колись мешкали. Всі ці відомості спонукали мене прочитати багато літератури з історії Дрогобича, я почала цікавитися минулим України, її політикою та культурою, перечитала безліч книжок і подивилася купу документальних фільмів на різні дотичні теми.

Цей спалах особистого інтересу дав мені сили й бажання переглянути тему дисертації і спрямувати її у бік України, хоча, не мушу визнати, що це може спричинити багато проблем. У червні цього року я вперше відвідала ті місця. Не знаю, що саме я вивчатиму, крім того, я, фактично, починаю з нуля, і українська мова для мене – цілина, що є великим недоліком. Але у Східній Європі і, зокрема, в Україні є багато антропологів та етнографів, а отже і літератури, яка б стосувалася України. І це дає мені надію на те, що я також зможу зробити свій внесок в українську етнографію.

Ну й, нарешті, зовсім нещодавно я разом зі своїм гідом-перекладачем відвідала Дрогобич. З того часу, коли в місті почали працювати архіви, назви вулиць і нумерація будинків помінялися, принаймні, двічі. Тому було надзвичайно важко визначити будинок, у якому народилася моя баба. Ми кілька днів розмовляли з місцевими мешканцями і намагалися скласти докупи шматки інформації, про яку дізналися з архівів. Всі ті люди радо спілкувалися з нами, кожен намагався допомогти, чим міг, і завдяки тому ми спільними зусиллями таки знайшли той будинок!

ЛУСІ МІНОКОЗЗІ-ВІЛАНД, аспірантка з історії СРСР, Гарвардський університет

Lucy Minicozzi-WheelandЩо привело мене до Українського наукового інституту Гарвардського університету? Вперше я зацікавилася Україною у 2014-му році, коли Росія анексувала Крим. Я тоді ще була підлітком, і, пам'ятаю, бачила в новинах цю подію, і чула, як диктор казав, що ця анексія може призвести до прямої конфронтації між США і Росією, і що це може мати катастрофічні наслідки. Я була вкрай здивована тим, що Україна займає таке важливе геополітичне місце в Європі та в американсько-російських стосунках. Десь довкола того часу я почала вивчати російську мову за підручником, який я взяла у місцевій бібліотеці, й мене також надзвичайно цікавив політичний аспект ядерного озброєння.

Коли я вчилася на другому курсі університету Вілланова,  я почала серйозно вивчати російську мову, політику та культуру цієї частини світу, і ще ніколи про це не шкодувала. Моєю спеціалізацією були глобальні міждисциплінарні дослідження в галузі російських регіональних студій. Я була секретарем російського клубу, і я робила все можливе для розвитку нашого маленького, але досить потужного факультету. Потім я продовжувала вивчати питання ядерної стратегії та стосунки між США та Росією, і цій темі була присвячена моя дипломна робота.

Працюючи над нею, я знову звернула свій погляд на Україну. У 1991-му році у спадок від СРСР Україні дістався великий арсенал ядерної зброї, третій за розміром після США та Росії. Зрештою Україна, так само, як Казахстан і Білорусь, мирним шляхом позбулися свого ядерного статусу і передали цей арсенал Росії. У відповідь на цей крок Україна одержала від США, Великобританії та Російської федерації запевнення у підтримці її територіальної недоторканості. І цей документ був відомий, як Будапештський меморандум. Однак, як ми бачили, Росія зухвало порушила цю угоду, і США не стали на захист України у тій формі, на яку сподівалися українці. Існує точка зору, згідно з якою, якби Україна залишили у себе ядерну зброю, Росія б ніколи не анексувала Крим і не почала би агресію на Донбасі. Мене захопила ця думка, і я почала досліджувати цю тему.

Я подалася на Фулбрайтівську студентську дослідницьку стипенцію з тим, щоби вивчати цю тему, і мій університет підтримав мене. Я одержала цю стипендію і провела 7 місяців в Одесі, у Центрі нерозповсюдження ядерної зброї. Весь цей час я брала приватні уроки російської та української мов. А також записалася на інтенсивні курси української у Львівському центрі української мови та культури.

Час, проведений там, зміцнив моє захоплення Україною та колишнім Радянським Союзом, я знала, що й надалі буду вивчати ці теми. З цією метою я вирішила поступати на Гарвардську магістерську програму Регіональних досліджень Росії, Східної Європи та Середньої Азії, подала відповідні документи і була зарахована на цю програму. Моїй радості не було меж! Зокрема, мене дуже приваблював Український науковий інститут. Я знала, що влітку 2021-го року я або поїду досліджувати Україну, або буду вивчати українську на Літній Школі. Подумавши, я таки обрала Літню школу (в її дистанційному форматі). Поки що мені тут усе подобається, і я з нетерпінням чекаю, де мене далі приведе ця подорож. 

КУПЕР ЛИНН, літературознавець, аспірант Каліфорнійського університету, Лос Анжелос

Cooper LynnСвоєму інтересу до України та її культури я завдячую Ніколаю (Миколі) Гоголю. У жовтні 2020-го року я прочитав його «Диканьку» й «Миргород», і це було моїм порятунком  під час карантину у безбарвному та неприязному Лос- Анжелосі. Світ, який описував Гоголь, був дивовижним, незвичним, багатобарвним, динамічним та (як любить повторювати мій професор Роман Коропецький), неповторно українським. Повісті й оповідання цих двох збірок не тільки надихають нас своїми пригодами та подорожами у інший світ, вони також творять міфічну Україну та її козаччину (й тут ідеться не лише про «Тараса Бульбу» та «Страшну помсту»). Професор Коропецький завжди наголошує на тому, що ці твори можна трактувати подвійно: як захоплюючу і дотепну белетристику і як вікно у світ українських легенд. (Не кажучи про те, що його перші збірки є фактично коментарем Гоголя щодо місця Україні в Російській імперії.)

Мене особливо захопив той період в житті Гоголя, коли він у 1830-х роках приїхав до Санкт-Петербургу і одержав визнання як письменник, котрий подавав великі надії. Він, безумовно, використав той факт, що, коли він друкував свої «Вечори», для імперської публіки південь був невідомою, екзотичною територією. Зокрема, «Ніч перед Різдвом» розглядає, як саме росіяни сприймають Україну. Прочитавши це оповідання (а тоді й усю «Диканьку») я був вражений тим, як вільно й невимушено Гоголь, будуючи композицію цього твору, переходить із російської на українську перспективи, то робить їх співзвучними, то протиставляє. В центрі твору – питання про українську ідентичність, і часто майже неможливо сказати, від чиєго імені ведеться оповідь, чию ідентичність він «розігрує», чи до якої аудиторії він промовляє.

Останнім часом кілька науковців звернули увагу на специфіку україномовних впливів у мові Гоголя. Наприклад, Юлія Ільчук писала про те, як Гоголь, перебуваючи у Петербурзі як професійний письменник і представник інтелектуальної еліти, співставляє українську та російську ідентичності і використовує обидві на свою користь. У своїй дисертації вона зосередилася на українській лексиці «Вечорів» і провела детальний статистичний аналіз того, як Гоголь свідомо використовує українізми у своєму російськомовному тексті. Таке використання нестандартної лексики у його творах нагадує тезу французьких літературознавців Дельоза та Ґаттарі, які у своєму прочитанні Ф. Кафки висунули ідею про письменника, який проживає на «чужій» території і тому змушений знаходити для себе особисто, для своєї національної або колонізованої меншини нішу у домінуючій імперській мові. Цій самій темі присвячена і російськомовна стаття Пітера Савчука ««Ночь перед Рождеством» Миколи / Ніколая Гоголя: к вопросу о малой литературе.» Отже, мені було надзвичайно приємно дізнатися, що пост-колоніальні літературознавчі дослідження набирають оберти, зокрема там, де це стосується творчості Гоголя, і я вважаю, що тут іще можна багато чого сказати.

Цей аспект поетики Гоголя – його непросте ставлення до образу України в Російській імперії – привів мене до творів Тараса Шевченка. Якщо Гоголь досить хитромудро насичує російську мову своїх творів українізмами, то Шевченко відкрито й сміливо кидає виклик усій царській родині. Канадський критик Юрій (Джордж) Луцький характеризує різницю між Гоголем і Шевченком, як адаптацію і бунт. Я написав курсову роботу, в якій порівнював ставлення цих двох письменників до літературної мови на матеріалі їхніх творів, в яких вони описували Санкт-Петербург. Хоча мене й дуже цікавила ця тема (мені вже тоді було ясно, що вона потребує більш детального і набагато ширшого опрацювання), я гостро відчував брак знання українськоєї мови та української культури. Отже, я записався на цей курс, щоби, перш за все, краще зрозуміти різницю між цими двома письменниками. Не можу дочекатися, коли я зможу поринути у вивчення мови, і не сумніваюся, що це відкриє мені доступ до багатьох інших тем.

СЕСАР ОКТАВІО МОРЕНО ЗАЙЯС, лінгвіст, музикознавець, дослідник та постановник опер, Мехіко-сіті, Мексика

Cesar Moreno ZayasПролог

Мене звати Сесар Морено, і я – мексиканець. Я вивчав лінгвістику у Незалежному міському університеті в Мехіко-сіті. Майже все своє життя я займаюся вивченням оперного мистецтва. Крім того, я також цікавився давніми мовами, культурним, зокрема, мовним спадком стародавньої Мексики, сучасним мовознавством та тим, як раніше писалися оперні лібретто. 

Перша дія

Під час навчання у бакалавратурі я вивчав лінгвістику. Мене особливо захоплювала роль учителя італійської мови для оперних співаків та аналіз лібретто. Тема моєї дипломної роботи – арії у стилі «va tacito e nascosto» з опери Генделя «Юлій Цезар. Найбільше мене вражало те, як у добу бароко скорочували текст лібретто, але при цьому музика була надзвичайно орнаментованою. Тож барокові опери й досі захоплюють мене, хоча я намагаюся досліджувати вокальне мистецтво й інших епох і народів. 

Друга дія

Моє зацікавлення співвідношенням між літературою та музикою привело мене в Тартуський університет, в Естонії, де я одержав звання магістра із семіотики. Моя дисертація була присвячена впливу конкретних оперних театрів на тодішніх митців. Там я познайомився зі своєю майбутньою дружиною, яка походить з України, і з того почалося моє знайомство з цією країною. Я кілька разів відвідав Київ, побачив багато історичних та архітектурних пам'яток, дізнався про українські традиції, кухню, ну й, ясна річ, багато разів ходив до Національного оперного театру.

Третя дія

Після Тарту ми перебралися до Мексики, а згодом – до Великобританії, де продовжили одержувати освіту, моя дружина – в аспірантурі з історії мистецтв, а я – з музикознавства. В центрі мого дослідження були стосунки між адміністрацією оперних театрів та публікою. Саме тоді я відкрив для себе чудову оперу Дмитра Бортнянського «Алкід». Бортнянський був учнем Бальдассаре Ґалуппі, одного з моїх улюблених композиторів. Ця опера відкрила мені шлях до української історії 19-го сторіччя і кинула світло на зв'язки українських митців зі своїми колегами в інших країнах. Моя улюблена арія з цієї опери – «Ah che fai? T'arresta Alcide!» («Ах, стривай! Спинися, Алкіде!»).

Четверта дія

У 2016 році народився мій син, і ми повернулися до Мексики. Зараз він підростає, і я дуже хотів би розмовляти з ним українською, хоча моє навантаження й не дозволяє мені ходити на якісь додаткові курси. За останні місяці я відкрив для себе багато українських композиторів. Мене особливо цікавить 19-те сторіччя, а саме – Микола Лисенко, який був у центрі національного відродження, як музичного, так і мовного. Його опери є комбінацією різних традицій – українських, російських та центрально-європейських. Особливо показовою в цьому відношенні є  його опера «Тарас Бульба». Мене також цікавить композитор Якоб Костаковський, який жив і працював на початку 20-го сторіччя. Родом він був з України, але емігрував до Мексики, де мав дуже плідну кар'єру. Одна з його опер «П'яте сонце» (на жаль, вона так досі і не була поставлена) побудована довкола давнього ацтекського міфу.

Епілог

Отже, мій інтерес до України та української мови походить від моєї родини. Крім того, українська опера є для мене великою недослідженою територією. Ця тема охоплює оперні вистави 19-го сторіччя і їхнє сприйняття тодішньою публікою, діяльність українських композиторів у Мексиці, ну й, звичайно, вона є нагодою поставити і записати за межами України деякі першокласні зразки її оперного мистецтва. Як бачимо, попереду – багато праці, і я готовий в неї поринути.

АЛІШЕР ЮЗҐЕНБАЄВ, випускник університету імені Н. Назарбаєва, м. Петропавловськ, Казахстан; аспірант Північно-Західного університету, Ілінойс, США 

Alisher JuzgenbayevЯ народився в Петропавловську, місті на півночі Казахстану. Петропавловськ – цікаве місто. Його залізнична станція курсує за московським часом. Більше половини його жителів є етнічними росіянами. В місті є пам'ятник Абаю та Пушкіну, він повинен символізувати дружбу між російським народом та казахстанцями. Я теж виріс, розмовляючи російською, але ходив до казахської школи. Це була єдина школа в місті, де за часів Радянського Союзу викладання велося казахською мовою. Але зараз усе міняється.

Після школи я пішов до університету імені Назарбаєвa, який, як і багато інших місць, названо на честь нашого першого президента. Школа створена за зразком західного навчального закладу, а навчання відбувається англійською мовою. Протягом студентських років я займався дебатами та вивчав політологію.

Зараз я здобуваю ступінь доктора філософії. в галузі політології та ступінь доктора юридичних наук. Я вивчаю суди в країнах колишнього Радянського Союзу. Надалі я хотів би провести в Україні польові дослідження, які стосуються судової влади. Хоча я знаю російську, я думаю, що вивчення української мови допоможе мені в цій справі. Вирісши в Казахстані, я знаю, що вибір мови – це політичний акт. На мій погляд, я зможу дізнатись набагато більше і говорити щиріше, якщо я буду знати українську мову.

МАРІЯ ҐЕХРЕД, аспірантка з психології та неврології, університет Північної Кароліни

Maria GehredМоя сім'я завжди пишалася тим, що вони – українці, і що вони боролися за свою ідентичність. Коли моя баба була студенткою, вона працювала в українському Червоному Хресті. Тоді ж вона познайомилася з бійцями-антикомуністами й співпрацювала з ними аж до свого арешту у 1953-му році. Їй вдалося втекти від радянських таємних органів завдяки тому, що вона погодилася працювати на них із метою знищення керівників українського підпілля, яке тоді перебувало у Західній Німеччині. Її, як «кур'єра», направили туди для наведення контактів із цими діячами, але натомість вона звернулася до консульства США і отримала політичний притулок. Вона продовжувала боротися за незалежність України, співпрацюючи з американською розвідкою і надаючи їм інформацію про стан опору в Україні та про методи КДБ. І хоча вона ніколи не розмовляла зі мною про те, що вона робила в підпіллі (все, що я знаю про це, походить від перекладу її спогадів та від розмов зі своїми дідом, мамою та вуйком), я завжди знала, як щиро вона пишалася українською культурою й мовою, бо вона намагалася і мені прищепили ці почуття.

В родині мене виховулали так, щоби я почувалася як українкою, так і американкою. Ми ходили й до римо-католицької, і до української католицької церкви, ми святкували Різдво 25 грудня і тоді ж обмінювалися подарунками, і ми готували дванадцять страв на Святвечір 6 січня. На кожне святкове застілля ми піднімали чарку горілки, і моя мама завжди радо вкидала в свою мову українські прислів'я. Але з віком я дедалі більше часу проводила за межами родини, зі своїми друзями, де ніхто не читав, не писав і не спілкувався українською мовою. Мій український лексикон почав скорочуватися, і я вже не могла покладатися на нього для висловлення тем та ідей, якими я переймалася. На той час, коли я пішла в коледж, моя українська була вже досить обмеженою, бо я спілкувалася нею в основному зі своїми дідом і бабою.

Однак, я й досі чую голос своєї бабусі, який промовляє до мене. Вона вірила в те, що знання української має надзвичайно велике значення. Під час узв'язнення їй гостро бракувало контактів із рідною мовою, під час допитів вона намагалася розмовляти виключно українською, і навіть використовувала на свою користь той факт, що не всі кагебісти розуміли українську. Вона не сумнівалася, що тиск на мову є найпершим і найпотужнішим знаряддям тиску на людей, і що стан мови є найголовнішим показником політичної ситуації в країні. Вона полюбляла повторювати, що «ті, хто мають владу, розмовляють мовою поневолювачів». Вона померла у 2013-му році, і я дуже шкодую, що не можу прочитати книжку про її життя українською, тобто мовою оригіналу. Крім того, на старості мій дід почав забувати англійські слова та вирази, а я дуже хочу й надалі спілкуватися з ним. Цього літа я вперше в житті маю змогу не ходити на роботу, а працювати у своїй лабораторії у дистанційному режимі. Отже, я в захваті від того, що зможу повернутися до мови свого дитинства і засвоїти лексику, яка дозволить мені набато глибше і по-новому спілкуватися зі своїми рідними.

ДЕНІЕЛ ПАЛМЕР, політолог, аспірант Гарвардського університету

(Даніель народився і живе у Масачусетсі і зараз мешкає неподалік від університету – на вулиці Гарвард стріт у Кембріджі. До того, як він став студентом, Даніель працював на «швидкій допомозі».)

Daniel PalmerЯ зацікавився пост-радянським світом ще в коледжі, коли почав вивчати російську мову. Не пригадую, що саме спонукало мене вибрати саме цю мову, у мене в роду немає росіян. Після двох років вивчення російської я вирішив поїхати до Росії і трохи більше дізнатися про цю країну.В рамках навчальної програми «Бард – Смольний» я майже рік  прожив у Санкт-Петербурзі на квартирі у  жінки, яку звали Надежда Зіранова. Вона мала дорослого сина Івана, який часто бував у неї. У січні ми з Іваном вирушили в подорож Росією і відвідали Барнаул, Новосибірськ, Єкатеринбург та Нижній Новгород.

Живучи там, я почав звертати більше уваги на українські справи. Тоді ж я став свідком деяких найбільш доленосних подій тодішньої української історії, зокрема зіткнення у Керченській протоці  та виборів президента Зеленського. Причетність до цих подій дала мені змогу оцінити роль України в сучасних міжнародних стосунках. Більше того, я відчував присутність України навіть на особистому рівні. Майже всі, кого я зустрічав у Санкт-Петербурзі мали якесь особисте відношення до України. Це могли бути друзі, контакти з родиною, яка жила по той бік кордону, і це відкрило мені очі на те, наскільки переплетеними є  минуле цих двох країн. На жаль, за весь той час, що я був в Росії, я так ніколи і не мав нагоди відвідати Україну. Однак, мені пощастило, і я заприязнився з одним українським студентом, який вчився зі мною в одному університеті.

Повернувшися до США, я закінчив коледж і два роки працював санітаром на «швидкій допомозі» у Кембріджі, який є передмістям Бостону. Цієї осені я повертаюся до Гарварду на магістерську програму у Центр імені Дейвіса. Хоча навчальні плани ще не узгоджені, я дуже сподіваюся, що зможу займатися Україною, яка нині є в центрі моїх наукових інтересів. Так, коли я був технічним редактором-волонтером у академічному журналі, який спеціалізується з питань політики в енергетичному секторі, я перейнявся цією темою. Політика, пов'язана з питаннями енергетики, має велике геополітичне значення, особливо для пост-радянських країн, і одна з потенційних тем для моєї магістерської праці є вплив енергетики на політичні розклади в самій Україні, особливо там, де це стоюється ядерної енергії. І я переконаний, що займатися цією темою без знання української мови й занурення в україномовні джерела просто неможливо.

Я з нетерпінням готуюся до вивчення української мови , як студент Гарвардської літньої школи. І сподіваюся, що цей курс значно розширить мою перспективу на стан речей у Східній Європі та у пост-радянських країнах. Окрім суто мовного аспекту, я сподіваюся, що зможу поглибити свої знання з історії та культури України, а також дізнатися багато нового про пост-радянський світ і відкрити для себе нові точки зору і перспективи. 

ДЕНІЕЛ БРЕННАН, волонтер Корпусу Миру, який рік провів у Глухові, Сумської області, зараз - студент магістратури Колумбійського університету, США

(Д. Бреннан іще на самому початку курсу вирішив написати про себе українською мовою. Ось його історія.)

Daniel Brennan     Дивно, що ви питаєте «чому Україна».

Мені вже багато разів ставили це питання.

Зокрема, Світлана Олексіївна Макаєва, моя улюблена вчителька зі школи № 6 у м. Глухів питала мене: «Даню, чому саме Україна?».

Мої руки – білі, як крейда.

Між ними – підручник Карп'юка.

Позаду мене – вікно, де буря щось стиха шепоче.

«Даню, чому Україна?» – питає вона знову.

Цього разу вона кидає свинячу ногу своєму собаці, якого звати Ді Капріо.

Над нами нескінченним небом пливуть сріблясті хмари.

Під ними ясени видихають туман у порослий лісом степ.

І мої чоботи обліплені липучим чорноземом.

Раптом крізь хмари визирає блідий місяць.

І він востаннє питає мене: «Даніеле! Чому Україна?»

Але я не можу йому відповісти, на превеликий сум, я не розмовляю українською.

КІМБЕРЛІ СЕЙНТ ДЖУЛІАН-ВАРНОН, історик, аспірантка Пенсильванського університету

Kimberly St. Julian VarnonЧому я вибрала українську мову.

Я почала займатися українською цього року, в ході роботи над своєю докторською дисертацією. Я досліджую, як розглядалися расові питання в Радянському Союзі та в Східній Європі. Хоча моя тема охоплює весь СРСР, поки що я зосереджувалася на Росії. Втім, Україна також має довгу історію міжрасових стосунків, адже там навчалося багато африканських студентів та відбувалося багато контактів з представниками африканських країн. Я хотіла вивчати українську з того часу, як поступила до гарвардської магістратури і брала курс у професора Сергія Плохія. Його лекції  з української та східноєвропейської історії, а також семінари УНІГУ, які я тоді відвідувала, спонукали мене змінити тему мого магістерського дослідження. До того я хотіла займатися Кавказом, але українська історія захопила мене. Темою моєї магістерської дисертація був Голодомор 1932 - 1933 років. Я досліджувала, як саме реагували на заходи радянської влади місцеві комуністи, селяни та інтелігенція. 

Влітку 2013 року, за кілька місяців до подій на Майдані Незалежності, я збирала матеріали в Києві та в Одесі. І я просто закохалася в Україну. Метою цього пов'язаного з Голодомором проекту було залучення матеріалів, які стосувалися українського села, у радянські історіографічні дебати, головною темою яких було питання про суб'єктивність. Тепер я хочу продовжити дослідження Голодомору і расових стосунків в Україні. Я піднімаю тему расизму та міжрасових стосунків в Україні, бо спираюся на свій власний досвід. Мене також цікавить співпраця з афро-українськими організаціями та групами, які об'єднують африканців, котрі проживають в Україні, тому що я хочу допомогти їм боротися з расовою дискримінацією. Я також хотіла б кинути світло на те, що Україна має довгу історію подібних стосунків та велике етнічне різноманіття.

Але найбільше за все я люблю вивчати саме мови. Наприклад, навесні я закінчила курс церковно-слов'янської мови і тепер хотіла б вивчати українську. А далі, ще до закінчення своєї докторської дисертації, я подумую ще почати вивчати польску мову.

АЛІІДЕ НЕЙЛОР, незалежний журналіст, автор дослідження «Тінь зі Сходу: В. Путін та новий балтійський фронт», Лондон, Великобританія

Aliide NaylorЗ українською тематикою я зіткнулася ще на початку коледжу, коли я брала порівняльний курс з геноциду. Там ми вивчали Голодомор у ширшому контексті радянських злочинів, а також роль СРСР у формуванні самого визначення поняття геноциду (офіційна дефініція цього феномену не включала політичні угрупування). Я також, щоправда дуже коротко, вивчала літературу, пов'язану з останнім періодом Російської імперії. І як історик-початківець я вже тоді гостро усвідомила, як минуле впливає на теперішнє, і як наші погляди на минуле можуть спричинити акти насильства, спалахи протестів та породити політичні й культурні рухи. 

По закінченні коледжу я поїхала до Санкт-Петербурга і поступила там на магістерську програму, щоб вивчати російську мову та досліджувати безліч геополітичних течій сучасної Євразії, а більш детально – російську історію, політику та культуру. У 2011 році відбулися протести на Болотній площі, студенти нашого ліберального університету були на боці протестуючих і на знак цього залишали в приміщеннях цілі торби білих стрічок. За це Європейський університет Санкт-Петербурга (ЄУСП) був позбавлений своєї ліцензії і змушений був залишити свої приміщення на Гагаринській вулиці.

Наприкінці свого навчання я відчула, що мені бракує знань і досвіду, отже я переїхала до Москви, де працювала у «Москоу Таймз» та у «Раша тудей». Я хотіла більше дізнатися про професію журналіста і про те, як розуміють свою роль та свої обов'язки різні журналісти, наприклад, британські ци ті, що працюють на кремлівські видання чи незалежні російські репортери. То, безумовно, були дуже тяжкі часи, бо удавка цензури почала дедалі нещадніше душити вільну пресу. Наприкінці 2013 року влада почала наступ на РІА «Новості». До того часу, попри всі перешкоди, це агенство все ж таки могло працювати, отже для мене (а я була в Росії лише з 2011 року) це виглядало як початок кінця вільної преси. Потім ці нападки лише посилилися.

Моя перша поїздка до України у жовтні 2013 року була пов'язана з роботою, і я вже тоді помітила перші ознаки Євромайдану. Тоді це виявлялося хіба що у присутності жовто-блакитних прапорців, на які мало хто з перехожих звертав увагу. Я повернулася до Києва на початку 2014 року, коли вже буяв Майдан. Атмосфера нагадувала мені музичний фестиваль: люди хотіли відчути, що вони є частиною більшої спільноти, і роздавали чай та бутерброди незнайомим людям. Я й досі зберігаю деякі документи з тих часів і сподіваюся, що зможу колись використати їх у своїх працях. У Москві я мала друзів з Донецька, з якими я мала спільні музичні уподобання. Їхні родини напряму постраждали від бойових дій, і вони завжди з біллю в серці згадували про своїх родичів, які залишилися в зоні конфлікту.

Праця в російських засобах масової інформації під час української кризи розкрила мені очі на багато важливих речей. У мене виник конфлікт з деякими пов'язаними з Кремлем службовцями через їхнє ставлення до України і їхню не підкріплену фактами версію подій, які там розгорталися. Поїхавши з Росії, я почала більше думати про ті райони, в яких Росія межує з Європою, про різні національності, етнічні групи, релігійні конфесії й мови, які там існують, та про їхні стосунки з сучасною Росією. Я маю балтійське коріння, і мене дратує, як деякі люди ставляться до північно- і східно-європейських народів, як до якоїсь однорідної плями, частини «російських околиць», «пост-радянського» регіону або як до «нового Сходу». Ті, хто досліджує Росію та суміжні країни, дуже часто мають москво-центристські упередження. Але що тут казати, я теж колись цим грішила. Я й досі, на свою біду, майже не знаю української історії, її мови й культури (для мене це завжди було чимось пов'язаним з Росією та з СРСР). А те, що тут відбувалося до 20-го сторіччя, так і лишається для мене білою плямою. Але Україна займає ключове місце у світовій історії й геополітиці, тому так важливо глибше зрозуміти всі лінгвістичні, соціальні та політичні нюанси, перш ніж розглядати їх у контексті «русистики». Сподіваюся, що тепер мені вдасться подолати своє невігластво!

See also: HUSI, In Ukrainian