НЕТИПОВИЙ СТУДЕНТ МЕТТ КУПФЕР
Мабуть, не існує такого поняття, як «типовий гарвардський студент», навіть серед тих, хто вивчає тут українську мову. Про це свідчить весь мій більше, як двадцятирічний досвід викладання в Гарварді. Моїми студентами були підлітки й люди середнього віку; першокурсники й аспіранти; ті, хто ніколи в житті не бачив кирилиці, й ті, що вільно розмовляють іншими слов'янськими мовами; американці й ті, що приїхали сюди вчитися з Канади, Японії, Росії, Польщі, Австрії, Південної Кореї, Великобританії, Італії, Аргентини, Угорщини та Ізраїля. Крім того, між деякими університетами Бостона та його околиць існує домовленість, за якою їхні студенти можуть на вибір брати курси у будь-якому з цих закладів. Таким чином студенти з Масачусетського Технологічного Інституту (МІТ), з університетів ім. Тафта, ім. Брандайса та з Бостонського університету мають змогу вивчати українську в Гарварді.
На початку 1990-х років більшість студентів тут складали так звані «спадкові студенти», для яких українська була частиною їхньої родинної та культурної спадщини. Але в новому тисячолітті ситуація докорінно змінилася. Україною почали цікавитися суто з професійного інтересу. Окрім вивчення трьох рівнів української мови, мої студенти досліджують сучасну українську політику, засоби масової інформації, військову реформу в Україні, нафтові копалини в Галичині наприкінці 19 сторіччя, твори Шевченка і Довженка, переклади Горація на українську, Олега Лишеги - на англійську, публіцистику М.Грушевського, профспілковий рух на Херсонщині на початку 20 сторіття, тощо.
Студенти тут мають також право впливати на програму свого навчання. Наприклад, вони вирішують, що для написання курсової чи дисертації їм треба протягом семестра ознайомитися з певними матеріалами, написаними українською мовою. Кожен з них складає індивідуальну пропозицію і представляє її на розгляд до кафедри (департамента) слов'янських мов та літератур. Кафедра розглядає цю пропозицію і, як правило, схвалює її. Далі викладач розробляє програму на семестр і розпочинає заняття. Такі дуже конкретні, практичні й прикладні курси є найцікавішими як для студентів, так і для викладача. Хоча б тому, що, завдяки своїм нетиповим студентам, я як викладач дізнаюся багато нового.
Цього року одним із таких студентів був Метт'ю (Метт) Купфер. Він народився в Каліфорніїї у 1989 році, а дитинство провів в Арізоні.
Мої батьки, - каже Метт, - пенсіонери. Тато раніше працював журналістом у журналі «Ньюзвік», потім – на телебаченні як режисер і сценарист. Мама була бібліотекарем. Я ще маю молодшу сестру. Вона - аспірант факультету біотехнічної інженерії в Міннесотському університеті.
По закінченні середньої школи Метт поступив до університету ім. Брандайса, де вивчав російську мову та пост-радянські країни:
В школі я займався журналістикою і часто дописував до шкільної газети. Але згодом мені те набридло і якийсь час я не знав, чим мені зайнятися. Потім я познайомився з однією дівчиною з Киргизстану. Вона приїхала до Арізони по міжшкільному обміну й жила у друзів моїх батьків. І вона мені багато розповідала про свою країну.
Інтерес до мови нерідко виникає в процесі пошуків свого етнічного коріння:
Можливо, це й так, але не в моєму випадку. Мої предки з батьківського боку походять не з України, і не з Росії, а з єврейських містечок довкола польського міста Кєльце. Вони емігрували до Америки на початку 20 століття. А мамини родичі, наскільки я знаю, приїхали з Німеччини десь у 1880-х роках. І лише одна пра-прабаба народилася в Пінську. Це – сучасна Білорусь.
В університеті ім. Брандайса Метт почав серйозно займатися російською мовою. Його спеціалізацією були міжнародні дослідження, антропологія та етнографія. У 2010 році після другого курсу він поїхав на стажування до Киргизстану:
Я опинився у місті Ош, на півдні країни. Й саме тоді там вибухнув міжнаціональний конфлікт між киргизами та узбеками. Що його спричинило? Мені важко дати однозначну відповідь. Економічні та етнічні тертя, політичні негаразди, невирішені національні проблеми – усе там сплелося в тугий вузол... Я жив в узбецькій родині, і більшість жертв там була саме серед узбеків. То була справжня різанина. Всі тоді були страшенно налякані. Але саме після того я зацікавився політикою цього регіону. Моя дипломна робота була присвячена подіям, свідком яких я був.
По закінченні університету ім. Брандайса Метт поїхав до Санкт-Петербургу, де протягом року вивчав російську мову. А повернувшися, він майже рік працював у Фундації ім. Карнеґі, де займався Росією та Україною. Потім була дворічна магістерка у Гарварді при Центрі російських та євразійських досліджень ім. Дейвіса. Метт два роки поспіль вивчав українську мову, не пропустив жодного заняття і був організатором «українського столу». (Це – давня гарвардська традиція, коли студенти, що вивчають іноземну мову, раз або двічи на тиждень вечеряють разом у їдальні «Анненберґ» і спілкуються виключно тією мовою.) В Гарварді темою його досліджень було «Питання національної ідентичності на Сході України». Щоб зібрати достатньо матеріалів, він влітку минулого року їздив до Харкова й Одеси, де брав інтерв'ю у волонтерів, переселенців та місцевих мешканців:
Визначення національної ідентичності – це досить складна тема, але, за моїми попередніми висновками, саме зараз відбувається процес творення загально-української національної ідентичності. Це по-перше. По-друге, на сході, безумовно, існує українська ідентичність, хоча вона й відрізняється від західно-української.
І тут дуже часто на заваді стають різні упередження й стереотипи. Наприклад, ставлення до Західної України. Майже для всіх волонтерів, з якими я розмовляв в Харкові чи в Одесі, і які активно підтримують Збройні Сили, Західна Україна є взірцем патріотизму і національної свідомості. В той час, як так звані «звичайні люди», навпаки, вважали себе прикладом для Західної України. На жаль, минулого літа я був у Львові лише пару днів. Цього замало для того, щоб робити якісь порівняння. Перше, що кидається в очі, це різноманіття. Київ не схожий на Харків чи на Одесу, чи на Львів. У кожного з цих міст – своя історія, свій ландшафт, своє обличчя ... Але я вважаю, що попри війну і різні складнощі, все йде у вірному напрямку. Ну й, безумовно, реальне життя набагато суперечливіше й цікавіше, ніж ті висновки, яких прагнуть дослідники.
В Україні Метт жив переважно у хостелах:
Мені подобаються хостели. Кого там тільки не зустрінеш! Там зупиняються люди з усіх кутків колишнього Радянського Союзу та інших країн. Якби я знімав квартиру чи жив у готелі, я б ніколи не мав такого різноманітного спілкування. Звичайно, тут в пригоді стало знання російської мови. Мабуть, на Сході я міг би обійтися й без знання української... Хоча і тут не все так однозначно. Коли ті, із ким я проводив інтерв'ю, дізнавалися, що я вивчаю українську, їх це приємно дивувало, вони ставали більш відкритими, й це дуже допомагало мені й в моєму дослідженні, і в побутовому спілкування. А, взагалі-то, мені траплялися різні люди. Деякі трималися однієї мови - тільки російської чи української, деякі переходили на ту мову, якою до них зверталися, інші «стрибали» з мову на мову. А були й такі, особливо у Харкові й Одесі, які казали, що дуже хотіли б, щоб їхні діти та онуки були повністю україномовними. Крім того, я помітив, що у людей похилого віку уявлення про Україну та «українськість» трохи відірване від реальності, в той час, як молодь і люди середнього віку, навпаки, відрізняється дуже тверезим і реалістичним баченням своєї країни.
Тиждень тому Метт Купфер одержав звання магістра від Гарвардського університету. Він також подавався на конкурс і отримав стипендію російського «Альфа-банка». Наступний рік він буде поглиблено вивчати російську мову, ходити на семінари в московській Вищій Школі Економіки. А після того буде стажування й робота в якійсь західній англомовній газеті чи інформаційному бюро:
Ця стипендія була заснована 14 років тому, і вона розрахована на фахівців зі США, Великобританії та Німеччини. Чесно кажучи, після подій останніх трьох років я трохи упереджено ставився до всіх програм, що походять з Росії ... Але я навів довідки, зв'язався з багатьма випускниками цієї програми, і всі вони запевняли мене, що це не є знаряддя російської пропаганди. Сподіваюся, що ця стипендія відкриє мені шлях до якоїсь цікавої роботи в засобах масової інформації. Зрештою, журналістика - у мене в крові.
Напередодні його від'їзду ми розмовляли з Меттом про його музичні уподобання (старий блюз, американська та середньо-азіатська народна музика). Цей знавець Росії та України також грає на гітарі, на банджо, на казахській домбрі і на киргизському комузі. Коли я вже вимкнув магнітофон і потиснув Меттові руку, він раптом щось згадав:
«І, будь ласка, обов'язково додайте, що я сподіваюся у майбутньому знову приїхати в Україну, щоби займатися мовою.»
Володимир Діброва
Червень, 2016