Унігу в Часи Пандемії Коронавірусу: Розмова з Сергієм Плохієм

October 21, 2020
Screenshot of Serhii Plokhii on Zoom

serhii plokhiiПандемія коронавірусу, яка стала справжнім випробуванням для всього людства, змушує переглянути наші цінності і самі засади, на яких тримається, і завдяки яким функціонує сучасний глобалізований світ. Гарвардський університет, як і багато інших вищих навчальних закладів, був змушений здійснити перехід на дистанційну форму навчання. Іще минулої весни в розпал епідемії було прийнято рішення обмежити пересування територією університету, зачинити всі бібліотеки, музеї, спортивні та культурні заклади. Зараз, коли вже розпочався осінній семестр, більшість цих установ продовжує залишатися поза доступом. Тільки частині студентів було дозволено повернутися на кампус, і весь освітній процес, принаймні, до кінця навчального року відбуватиметься в дистанційному режимі. Очевидно, ці зміни та жорсткі обмеження торкнулися й Українського наукового інституту Гарвардського університету. Всі його підрозділи, без винятку, були змушені в короткий час адаптуватися до нових умов.  

Сьогодні ми маємо змогу поговорити – дистанційно – з директором УНІГУ, завідувачем кафедри історії України ім. М. Грушевського, професором Сергієм Плохієм про те, як Інститут дає собі раду в часи пандемії та як відбувається перехід до “нової реальності”. 

УНІГУ: Пандемія коронавірусу продовжує набирати оберти, тому більшість навчальних закладів опинилися в ситуації, коли вони були змушені призупинити стаціонарне навчання і переглянути чи навіть згорнути деякі зі своїх планів та програм. Як умови карантину та соціальної ізоляції позначилися на житті та щоденній діяльності Українського Інституту? З якими саме проблемами довелося зіткнутися Вам як директору?

С. П.: Перш за все, хочу подякувати за таку нагоду поспілкуватися з усіма, хто цікавиться життям та роботою нашого Інституту. Окрема подяка – усім співробітникам та членам інститутського Виконавчого комітету, які за цих складних умов переходу в дистанційний формат зробили все від них залежне, щоб Інститут ні на мить не припиняв свою діяльність. Не певен, що слова “ми працюємо з дому”, які зараз так часто можна почути, по-справжньому відбивають реальність – насправді, ми перетворили свій дім на робочий кабінет, розчистили для цього місце у своїй приватній сфері, як у прямому, так і в переносному, емоційному значенні. І я вдячний усім своїм колегам за ті жертви, на які вони при цьому пішли. В результаті ми не лише продовжуємо здійснювати свої плани, а у деяких напрямках навіть просуваємося швидче і краще, ніж це робили до пандемії.

MAPA language mapМи навіть не уявляли, що багато із тих речей, якими ми займалися протягом останніх кількох років, були, по суті, підготовкою до цього карантину. Я маю на увазі, в першу чергу, нашу професійну присутність і діяльність в інтернеті. Пару років тому ми в УНІГУ обговорювали питання про нову місію Інституту, і ми тоді вирішили, що настав час, коли наша аудиторія мусить вийти за межі Гарварду і охопити як світову академічну спільноту, так і усіх тих, хто просто цікавиться українськими дослідженнями. Заснувавши інтерактивний проект “МАПА. Цифровий атлас України” (MAPA: Digital Atlas of Ukraine), наш інститут фактично відкрив для всієї україністики вікно у цифрові гуманітарні дослідження. Протягом останніх кількох років ми вклали значні ресурси, як фінансові, так і людські, у розробку та запуск кількох нових веб-сайтів: “Harvard Ukrainian Studies”; the HURI Books, де міститься інформація про всі видання інституту; а також перезапустили оновлений офіційний веб-сайт Інституту. Відкриття деяких з цих сайтів відбувалося вже за умов цієї короновірусної “облоги”. І за всі ці здобутки я хочу подякувати: Олегові Коцюбі, всім співробітникам видавничого відділу, а також Костянтину Бондаренку та Крістіні Конрой.

Загалом можна сказати, що завдяки всім цим заходам ми виявилися куди більш готовими до нової реальності, ніж ми могли сподіватися. Це, щоправда, не означає, що перехід відбувався без проблем. Чого нам всім в Інституті зараз найбільше бракує, так це простого людського спілкування, не обмеженого форматом “Зуму”. Коли можна бачити одне одного не на екрані комп’ютера, а поруч. Коли можна кільком говорити водночас і знати, що тебе все одно почують. Отже, я не вважаю, що проблеми, викликані пандемією, якось негативно позначилися на результатах нашої роботи, хоча очевидно, що ці нові умови дійсно збільшують на всіх нас тиск і вимагають від нас набагато більших зусиль.

УНІГУ: Ніхто поки що не уявляє, скільки протриває ця пандемія, і як скоро все повернеться до якоїсь нормальності. Чи ця криза примусила переосмислити пріоритети та плани Інституту та внести в них якісь зміни?

С. П.: Наші плани та довгострокові пріоритети не змінилися, але ми були змушені перевести свою діяльність в онлайновий режим. І виглядає так, що навіть коли припиниться криза та будуть послаблені обмеження на пересування, ми й надалі в тій чи іншій формі будемо проводити деякі свої заходи дистанційно. Наприклад, минулої весни ми  довго обговорювали питання, чи варто нам проводити цьогорічну Літню школу. Ми не знали, чи схочуть викладачі читати, а студенти записуватися на курси, якщо викладання буде відбуватися дистанційно. Але виявилося, що  і ті і інші відгукнулися позитивно, і цього року в нас була рекордна кількість студентів Літньої школи. Після такого буде нелегко повертатися до “нормальності”!  

Отже, якщо донедавна наша присутність в інтернеті була хоча й важливою, але не головною сферою нашої діяльності, то тепер це стало основою всього нашого існування як інституції. Як ми пересвідчилися, деякі речі як раз краще надаються для онлайнового режиму, і розв’язання багатьох проблем не конче вимагає нашої фізичної присутності «на роботі». Ніхто з нас не любить нарад, і онлайнові наради, мабуть, не є винятком із цього правила, але, як з’ясувалося, ті наради, які відбуваються на “Зумі”, часто виявляються набагато ефективнішими, ніж звичайні засідання. Хоча б тому, що в цьому форматі кожен з присутніх має певний, досить обмежений час, і всі намагаються витрачаєте цей час більш ефективно – не стільки на порожні розмови, скільки на висловлення ідей. Тим більше, що приєднатися до такої зустрічі можна більш-менш звідки завгодно, а ні – то завжди можна переглянути запис того чи іншого обговорення пізніше, у зручний для нас час.

Screenshot of YouTube seminar

УНІГУ: За давньою традицією, в УНІГУ щотижня відбуваються наукові семінари з українознавчих дисциплін, Інститут також регулярно організовує і проводить симпозіуми, колоквіуми, меморіальні лекції та міжнародні конференції. Деякі з цих заходів, зокрема, запланована на минулий квітень конференція в рамках програми “Дослідження сучасної України” ім. Дж. Темертея (The Temerty Contemporary Ukraine Program, TCUP), яку довелося відкласти – перейшли в онлайновий формат і проводяться на інститутському YouTube-каналі. Чи це означає, що тепер всі охочі можуть не тільки стежити за цими заходами у прямому ефірі, а й брати в них участь?

С. П.: Так, рішення про перенесення дати конференції під егідою TCUP, коли вже була фактично завершена вся підготовча робота, й коли всі вже передчували атмосферу цікавих, жвавих дискусій – було для нас дуже важким і болісним. Ми довго вагалися і скільки могли із тим зволікали, перше ніж таки на це зважитися. Але з іншого боку, зараз, коли ми живемо у передчутті, що ця конференція таки відбудеться на початку наступного року в онлайновому форматі, ми намагаємося зосереджуватися на тих перевагах, які нам створює ця нова ситуація, адже цей формат дозволяє нам охопити набагато більшу аудиторію (як якісно, так і кількісно) і заразом розширити нашу географію.
А щодо наших регулярних семінарів, то і попереднього семестру і з початком нового навчального року ми вже провели досить багато заходів, які збирали таку кількість людей, про яку ми раніше не могли й помріяти. Звичайно, тут не обходиться без усяких технічних проблем, особливо, на іншому боці «дроту», але я не сумніваюся, що ми найближчим часом знайдемо спосіб вирішувати їх. Зараз для нас головне – це визначити ідеальний час для проведення цих семінарів, щоб дати змогу усім зацікавленим, де б вони не знаходилися – у США, в Європі чи в Україні – вчасно приєднуватися до нас і брати участь в обговоренні. 

Я також хотів би скористатися цією нагодою і привітати нашу нову співробітницю Мейґан Данкен Сміт “на борту” УНІГУ. В її обов’язки входить координація всіх інститутських заходів, і Мейґан, яка так блискучо зарекомендувала себе в найдраматичніші часи переведення усієї нашої діяльності в онлайн-формат, допомагає нашому “кораблю” прокладати новий шлях і долати щоденні перешкоди і негоди. 

УНІГУ: Якщо подивитися на календар подій на інститутському веб-сайті, то можна побачити, що в ньому заплановано, або вже відбулося, багато різних заходів. Один із них – презентація нового модуля МАПИ “Донбас і Крим” за участю Вікторії Середи та інших. “МАПА. Цифровий атлас України” є одним із головних дослідницьких проектів УНІГУ, і Ви є його керівником. Тепер, коли завершено черговий етап, яким буде наступний крок у розвитку МАПИ?

С. П.: Наскільки я розумію, це інтерв’ю вийде вже після презентації модуля про Донбас і Крим (Donbas and Crimea Through the Eyes of Ukraine’s Regions). Тому я запрошую всіх тих, хто не був присутній на презентації або ще не дивився на цей модуль МАПИ на нашому веб-сайті, зробити це. Він є частиною ширшого модуля “Революція гідності”, над яким протягом багатьох років працювали Вікторія Середа, Костянтин Бондаренко та наші партнери в Європейському Союзі та в Україні. Цей модуль є вагомим внеском у весь проект, як з точки зору інформації, яку він містить, так і з погляду можливостей, які він відкриває для дослідників. Не кажучи вже про його значення для обговорення ситуації на тимчасово окупованих територіях України та перспективи їхньої реінтеграції.

Тепер, коли модуль “Революція гідності” збільшився вже настільки, що він дещо перебільшує модуль, присвячений Голодомору, з якого розпочиналася наша робота на МАПОЮ – ми розпочинаємо попередню роботу над новим масштабним модулем, пов’язаним з історією та наслідками Чорнобильської аварії, яка в багатьох відношеннях стала поворотним моментом в історії України та всього світу, особливо що стосується екології. Пандемія й те, як вона позначилася на всій діяльності Гарвардського університету, на жаль, не дозволяють нам запросити до себе фахівців, причетних до цього проекту, тому ми наполегливо шукаємо нові способи налагодження ефективної та плідної співпраці з нашими давніми та новими колегами в Україні. Тут, як завжди, виникають свої проблеми, але не сумніваюся, що ми їх здолаємо. 

УНІГУ: Іншою галуззю діяльності УНІГУ, що серйозно постраждала від пандемії, стала інститутська науково-дослідна діяльність, що базується на стипендіальних програмах. Зрозуміло, що упродовж цього академічного року Інститут не зможе приймати в себе американських та закордонних дослідників. Чи вдасться знайти якесь вирішення для цієї проблеми в найближчому майбутньому?

С. П.: Так, безумовно, це проблема. Пандемія саме в цьому місці нас найбільше діткнула. Коли ми завершували весняний семестр, дехто з наших дослідників зміг завершити своє перебування в УНІГУ, а інші були змушені повернутися додому і продовжувати роботу вже у своїх установах. З часів заснування Інституту наші гостьові / стипендіальні програми були розраховані на те, що всі запрошені дослідники беруть активну участь у науковому житті як Інституту, так і Гарвардського університету в цілому. Це дає їм унікальну можливість бути частиною академічного життя одного з провідних світових університетів і, водночас, долучитися до інтелектуального життя УНІГУ. 

Завдяки цьому між Інститутом і нашими стипендіатами утворюються міцні та плідні стосунки. І той факт, що ми зараз не в змозі запросити цьогорічних стипендіатів до Гарварда, в цьому відношенні обкрадає як їх, так і нас. Ми, до речі, звернулися до своїх потенційних стипендіатів і запитали, чи могли б вони посунути свої плани й свій приїзд до нас на наступний академічний рік. І ми були дуже вдячні їм, коли вони погодилися на такий варіант. Всі ми в інституті будемо з нетерпінням чекати на них наступної осені. 

Screenshot of Serhii Plokhii on ZoomУНІГУ: Цього семестру Ви викладаєте два курси – “Витоки Холодної війни: Ялтинська конференція (1945)” та “Кордони Європи: Україна з 1500 року і потепер”. Чи змінився Ваш підхід до викладання цих курсів під час пандемії?

С. П.: По-перше, мені довелося переглянути й переробити свої навчальні плани, щоб звести все тільки до тих джерел та літератури, які можна знайти в інтернеті. На моє здивування, багато які з них сьогодні таки можна там знайти. Отже, мої навчальні плани майже не постраждали, а в деяких випадках навіть дещо виграли. Я також мусив змінити свій підхід до проведення лекцій. Коли читаєш лекцію перед відеокамерою, це далеко не те саме, що проводити її в реальній аудиторії з реальними студентами – ні в плані задоволення, яке при цьому одержуєш, ні в плані повноцінності спілкування. Тому зараз я намагаюся більше уваги і часу приділяти дискусіям. Дискусії завжди були стрижнем усіх семінарних занять, але за нинішніх умов вони мусять також стати важливою складовою оглядових курсів, до яких належить, наприклад, курс з історії України, який я викладаю цього семестру. 

УНІГУ: Зараз, коли Гарвард повністю перейшов у режим дистанційного навчання, і все спілкування зі студентами відбувається не напряму, а через “Зум”, деякі викладачі висловлюють занепокоєння з приводу різних обмежень та недоліків такої форми навчання. А з якими проблемами чи несподіванками довелося зіткнутися Вам особисто? І як Вам вдається підтримувати інтерес студентів до своїх курсів та заохочувати їх працювати? Чи маєте Ви якийсь секрет чи ефективну методику?

С. П.: Звичне спілкування зі студентами тепер стало неможливим, і це – дуже прикро. Але у форматі “Зуму” є й свої позитиви. Наприклад, у цій програмі існує така функція, як “breakout rooms” (тобто “окремі кімнати”). Це коли студенти можуть якийсь час працювати чи щось обговорювати у групах, а тоді зібратися знову всім класом й порівняти свої висновки. А в реальному житті, тобто за “нормальних умов”, таке було б просто неможливо. Подякуй, що Гарвард тобі виділив окрему аудиторію, а про дві, три, а тим більше чотири кімнати ніхто не може й помріяти. А щодо моїх секретів, то давайте дочекаємося кінця семестру і подивимося, якими будуть відгуки студентів на мій курс. Якщо вони будуть позитивними, тоді я розкрию всі свої “секрети”. Якщо ж ні – то триматиму їх при собі. 

Cover for book: Forgotten Bastards of the Eastern FrontУНІГУ: Тепер питання трохи більш особистого характеру. Ви відомі у світі як дуже плідний вчений і не менш плідний і успішний автор. Як ця пандемія, ізоляція та усі обмеження, викликані нею, вплинули на Вашу змогу пересуватися, на доступ до бібліотек, архівів та наукових форумів, ну й, зрештою, взагалі на Ваші наукові дослідження та творчі проекти? (Ви ж, безсумнівно, обдумуєте, а то й вже працюєте над кількома новими ідеями та книжками?)

С. П.: Новину про заборону на подорожі, яка була оголошена у березні 2020 року, я сприйняв із великою полегкістю. Я був перезавантажений різними відрядженнями, участю в конференціях та семінарах, більшість з яких відбувалася за межами Кембриджа та навіть США. Й те, що я зміг скасувати або посунути деякі з цих виступів у онлайновий режим вивільнило для мене більше часу і дало змогу зосередитися на дослідженнях. Але ви маєте рацію: як тільки в мене, нарешті, з’явилося більше часу для роботи, одразу виринула проблема доступу до різних джерел та до бібліотек. Я це сприйняв так, що вже не маю права більше зволікати з завершенням тих проектів, над якими я вже якийсь час працював – тобто вже зібрав всю потрібну літературу і матеріали, і вони вже якийсь час вкривалися пилом у мене на полицях.

Гарвард, до речі, провів колосальну роботу і забезпечив науковцям доступ до електронних версій книжок як у гарвардських бібліотеках, так і поза межами нашого університету. І це значно спростило мою подальшу пошукову роботу. Я також почав купувати набагато більше книжок, ніж робив це раніше, деякі з них – в електронному форматі. Тому в моїх наступних публікаціях буде набагато більше посилань саме на  сторінки у форматі Кіндл (мені довелося навчитися робити і це). Такі і подібні наслідки цієї пандемії будуть з нами ще багато років, якщо не десятиліть, і залишать по собі слід не лише в моїх книжках. А щодо роботи в архівах – то ніщо не може її замінити. Тому я чекаю коли, нарешті, зможу сісти на літак і зануритися в українські архіви. 

УНІГУ: Як це не парадоксально, але деякі люди вважають, що під час пандемії, коли вони можуть приділити своїй роботі більше часу, їхня продуктивність зросла. Чи поділяєте Ви таку думку?

С. П.: Я теж так вважав, але ситуація змінилася. Перші два чи три місяці, дійсно, були продуктивними. Але потім стався спад. Гуманітарії, як правило, належать до інтровертів, особливо ті з них, які займаються дослідженнями або написанням книжок. Але навіть їм треба інколи підзаряджати свої “акумулятори”, спілкуватися з колегами, зустрічатися з ними віч-на-віч. Онлайновий формат дуже добре надається до того, щоби представляти результати вже завершеної роботи. Однак він не здатен замінити такий необхідний для нас зворотний зв’язок і потребу в людському спілкуванні – ні академічно, ні соціально, ні тим більше емоційно. 

УНІГУ: Ваші наукові інтереси та творчість охоплюють різні історичні періоди та різну тематику. Що надихає Вас, коли Ви обираєте чергову тему для свого дослідження? Чи у Вас вже виробився якийсь певний метод? 

С. П.: Я не певен, що тут існує якийсь метод, скоріше – у мене виробилася певна схема. Ти проводиш дні, ночі, місяці, роки, б’ючись над якимось проектом чи якоюсь темою – звичайно, вона  тебе виснажує – у першу чергу емоційно. І тут завжди має сенс на якийсь час цю тему відсунути, щоб повернутися до неї пізніше і “свіжим оком” подивитися на те, що вийшло. І на цьому етапі для мене найбільшим питанням є, чим мені зайнятися поки я буду чекати на той “свіжий погляд”. І тут я, як правило,  потрапляю у своєрідну пастку, адже незабаром знаходжу для себе якийсь новий “крутий” проект. А тоді весь цей цикл повторюється знову. 

Book Cover for Serhii Plokhii's book - Chernobyl: The History of a Nuclear CatastropheУНІГУ: Багато з Ваших книжок одержали широке визнання і були нагороджені престижними преміями. Тільки за останні рік-два книжка “Чорнобиль: історія трагедії” (2018), наприклад, одержала премію імені Бейлі Ґіффорда у категорії нон-фікшн, і вона ж була нагороджена премією видавництва Пушкін-Гаус за 2019 рік. А щойно, у вересні, Форум Видавців у Львові визнав український переклад Вашої останньої праці “Забуті покидьки східного фронту” (Forgotten Bastards of the Eastern Front: American Airmen Behind the Soviet Lines and the Collapse of the Grand Alliance, 2019) найкращою книжкою в категорії “Історія”. Коли Ви усвідомили, що Ви не лише історик, але й письменник? 

С. П.: Пам’ятаю, як я колись читав коментарі до однієї зі своїх суто наукових книжок на сайті Амазон, і там один із дописувачів назвав мене “автором”. І я тоді подумав: «Дійсно, в цьому щось є! Дивно, що я ніколи так не думав про себе.” Я думаю, що роль “автора”  ніяким чином не зазіхає на роль “історика”. Насправді, вони, скоріше, дві сторони однієї медалі. Але мені завжди робиться трохи ніяково – навіть більше, ніж трохи – коли чую, як в Україні мене час від часу називають “письменником”. Я не вважаю, що я працюю на такому рівні або у такому жанрі. 

УНІГУ: Сьогодні багато хто вважає цю пандемію унікальним явищем і “пророкує”, що Ковід–19 назавжди і безповоротно змінить наш світ. А якими є Ваші прогнози? Як, на Вашу думку, виглядатиме академічний світ взагалі та УНІГУ зокрема після такого досвіду? Чи є бодай щось позитивне у всій цій халепі?

С. П.: Так, зміни неминучі, і ми вже тепер починаємо їх на собі відчувати. І так, у цієї ситуації, безумовно, є й позитивні елементи. Я вже згадував про кілька речей, які вже від нас ніде не дінуться навіть по закінченні пандемії. Наприклад, тепер ми знаємо, як легко і просто ми можемо зібратися разом в режимі онлайн (де б ми при цьому не знаходилися) і буквально за кілька хвилин розв’язати ту чи іншу проблему, замість витрачати на це дні, як це було раніше, коли ми обмінювалися е-мейлами або чекали, коли всі зберуться під одним дахом. Відтепер наші заходи будуть збирати таку кількість людей, яка б ніколи не вмістилася в фіжично обмежений простір наших аудиторій. Ми вже засвоїли цю технологію, і вона нас не лякає. Так, пандемія закрила державні кордони, але іронія полягає в тому, що завдяки їй ми всі тепер по-справжньому глобалізувалися. І я не думаю, що цим змінам і цим тенденціям можна дати зворотний хід.

А щодо нашого інституту, то, як я казав раніше, ми першими серед подібних українознавчих закладів запровадили в себе цифрові гуманітарні дослідження, тобто почали використовувати інформаційні технології в гуманітарних науках. І тепер, коли раптом усі інші усвідомили переваги, які дає прикладне використання новітніх цифрових технологій, нашим завданням буде втримати своє лідерство. 

А коли, нарешті, настане той час, коли життя почне повертатися в нормальне русло, нам просто доведеться відновити усі попередні контакти одне з одним і згадати, що таке повноцінно спілкуватися за нормальних умов, у “реальному світі”, коли людей бачиш не на екрані комп’ютера, а поруч із собою. Але хіба це так складно? Я особисто з нетерпінням чекаю, коли прийде той день.

Сергій Плохій – професор історії України, директор Українського наукового інституту Гарвардського університету, автор багатьох досліджень з ранньомодерної і модерної історії України, чиї книжки отримали численні престижні нагороди, зокрема:
премію ім. Лайонела Ґельбера за найкращу англомовну книжку 2014 року з історії міжнародних відносин; Шевченківську премію (2018); премію Фундації Антоновичів (2015); премію Бейллі Гіффорда у номінації нон-фікшн за “Чорнобиль: історія трагедії” (2018) та цьогорічну нагороду Львівського Форуму Видавців 2020 – найкраща книжка року у категорії Історія за “Забуті покидьки східного фронту”.