Гарвардська літня школа завжди була магнітом для всіх, хто прагне одержати ґрунтовні знання про Україну, її історію, мову, культуру. Д-р Анна Лордан, гостьова доцентка при кафедрі російських, східноєвропейських та євразійських досліджень Оберлінського коледжу у штаті Огайо, США - одна з таких ентузіасток. У 2022-му році вона пройшла курс «Українська мова для академічного читання» В. Діброви під час літньої Гарвардської школи україністики, а цього року прослухала ще курси: «Україна у сучасному світі» Е. Ченнел-Джастіс та «Традиції та новітні віяння в Україні 19-го та 20-го століть» С. Біленького.
Вже минулого року вона, фахівець із російської та чеської літератур, з головою поринула в україністику. Лордан написала есей про творчість сучасної поетеси Любові Якимчук, встановила контакти з кінодокументалісткою Іриною Цілик, літературознавицями Ольгою Полюхович та Марією Шуваловою. Паралельно вона протягом цілого учбового року інтенсивно вивчала творчість Лесі Українки, Олександра Довженка та Сергія Жадана. Все це дало їй змогу підготувати власний курс української літератури для викладання в Оберлінському коледжі. Анна Лордан захистила свою дисертацію у Стенфордському університеті. Як науковець та педагог вона особливо цікавиться такими міждисциплінарними темами, як співвідношення між літературою та зосередженістю уваги на певних об'єктах.
Нещодавно London Ukrainian Review («Лондонський український огляд»), видання Українського інституту в Лондоні, у Великобританії, черговий номер свого журналу (№3, від 24 серпня 2023) присвятило життю та творчості Вікторії Амеліної. І там, зокрема, вийшов переклад вірша сучасного харківського поета Олександра Кочаряна в перекладі Анни Лордан. Цей переклад був помічений і потрапив до короткого списку як найкращий переклад, надрукований у виданнях Українського інституту в Лондоні.
З початком повномасштабної війни всі, хто традиційно працював зі словом, опинився в повній кризі. Багато хто з українських письменників відчув, що не може зараз писати великі прозові твори, що художній літературі про війну в цей час просто немає місця. Хіба що для документальної прози та щоденників. Для осмислення усього пережитого потрібен час і відстань. Письменники заговорили про те, що звичайні слова почали втрачати свою силу і навіть свій первинний зміст. Події, які відбуваються зараз, вимагають швидкого, концентрованого і часто спонтанного осмислення. Може, тому таке велике значення зараз набуває поезія, оскільки саме поетична форма має здатність викристалізувати, сконденсувати в словах трагічні події й складні емоції. Така поезія відкидає усе «зайве», вона майже позбавлена традиційних художніх засобів: метафор чи алюзій, а часто навіть і рим. Вона пряма і однозначна, і її завдання зафіксувати, «задокументувати» реалії війни та трагічний досвід людей, які її переживають. Саме до такої поезії зараз вдаються як вже відомі поети й письменники, так і ті, хто ніколи раніше не писав – серед них й ті, хто зараз перебуває на фронті.
Зараз, коли у світі така посилена увага до української історії, мови та культури, і поезії, зокрема – у перекладачів з української дуже багато роботи. Тож дуже приємно бачити, коли лави перекладачів поповнюються новими силами. Цього разу це Анна Лордан.
Пояснюючи свій вибір, А. Лордан каже: «Вірш Олександра Кочаряна я випадково знайшла на вебсайті «Солонеба». Цей твір мені дуже сподобався, і я вирішила перекласти його, щоби взяти участь у проекті London Ukrainian Review й тим самим підтримати Український інститут. Я направила їм свій переклад, вони його схвалили й вирішили помістити у номері, присвяченому Вікторії Амеліній.
Вірш Олександра Кочеряна вразив мене своєю тихою, наполегливою простотою. Така важлива подія, як початок війни, в ньому зовсім не оголошується. У вірші це відбувається десь між «коли чекали війни» та «коли залишили місто». І навіть удар, що його зазнало місто («горить газопровід»), прийшовся десь «по іншому району».
На позір цей вірш зовсім позбавлений драматизму. Він – про близькі, майже інтимні стосунки між людьми та речами. Про стосунки між близькими людьми, передані через прості, побутові речі, між першою особою оповідача і різними предметами, які він збирає, передчуваючи близький та неминучий спалах війни. Між оповідачем-сином і його матір'ю, якій він весь час намагається передати всі ці такі, на його думку, необхідні їй речі. І тут не йдеться про «високу драму», скоріше – про підйоми й падіння у нашому сприйнятті війни, зображені через предмети щоденного вжитку. З одного боку, про вихлюп енергії під час пакування «тривожної валізки» і вагань відносно кожної з цих речей (чи дійсно вона мені потрібна?), а з іншого – про усвідомлення того, що усі ті зусилля можуть виявитися марними.
не знав,
чи знадобляться.
не знадобились.
Почувши про вибух на газопроводі, оповідач не шкодує сил, щоб переконати мати таки взяти деякі з тих речей, але вона відкидає усі ці спроби («вони мені не потрібні»).
вмовляю забрати
чайник та спиртівку та пальне.
каже ти що,
не треба,
то ж
у іншому районі.
Автор ніде не називає емоцій, якими переймається оповідач вірша. Але весь цей вірш є, по суті, прикладом експресивної сили поезії, її здатності відтворити такі почуття та якості людського досвіду, над якими не владна війна. Міркуючи над тим, що д-р Лордан спромоглася зробити за останній рік на шляху просування української літератури та культури, мимохіть приходить аналогія з відомою притчею, у якій зерно потрапило на гарний ґрунт і вродило стократ. Тому можна не сумніватися, що попереду в неї – нові відкриття та вагомі здобутки.
Переклад Анни Лордан можна знайти тут.
Олександр Кочарян народився у 1985 році в Харкові. Він вивчав психологію в Харківському національному університеті ім. Каразина, працював інженером-програмістом, а зараз живе в Івано-Франківську. Його вірші друкувалися у інтернет-виданнях «ЛітАкцент» та «Солонеба». Окремою книжкою вийшла його збірка «Мікропластик».