Мабуть, найбільшою подією в науково-дослідному житті УНІГУ в 2019-му році стало запровадження програми «Дослідження сучасної України» (The Temerty Contemporary Ukraine Program або скорочено TCUP). Завдяки щедрій фінансовій підтримці українсько-канадського бізнесмена і філантропа Джеймса Темертея Інститут розпочав роботу по створенню ґрунтовної наукової бази для налагодження спілкування й постійного обміну ідей між науковцями та громадськими й політичними діячами, причетними до України. Йдеться, у першу чергу, про залучення фахівців із соціальних наук з метою висвітлення та аналізу різних аспектів громадського, культурного та політичного життя сучасної України. Директором програми було призначено доктора Емілі Ченнел-Джастіс. І хоча цю посаду д-р Ченнел-Джастіс займає лише з липня 2019-го року, вже можна вести мову про конкретні результати.
УНІГУ: Одним із Ваших завдань як директора програми «Дослідження сучасної України» (TCUP) є вироблення стратегії та формулювання пріоритетів. Як би Ви визначили параметри діяльності цієї програми та її місію взагалі? Чи можна сказати, що ця програма замислена як своєрідний неурядовий науково-аналітичний центр (think tank), чи як науковий форум, чи як платформа для обміну думками?
ЕМІЛІ ЧЕННЕЛ-ДЖАСТІС: Я б назвала програму TCUP форумом, який збирає довкола себе людей, котрі, як правило, в рамках своєї професійної діяльності не контактують одне з одним, і в такий спосіб створити новий канал для спілкування. І, щоб досягти цього, ми збираємо разом науковців, університетських вчених, досвідчених політиків та урядовців. Щоправда, дехто з них, до певної міри, так чи інакше вже співпрацюють між собою, але загалом можна сказати, що не існує такого формату, в якому б ці фахівці мали змогу збиратися і регулярно обговорювати ті нагальні проблеми, які виникають – в нашому випадку – на сході Європи. Ну й, безумовно, важливою складовою нашої стратегічної мети є розповсюдження знання про Україну, у першу чергу, шляхом організації конференцій, симпозіумів та інших зібрань.
УНІГУ: А чим саме «Дослідження сучасної України» відрізняється від інших подібних програм? Тобто, яку роль, на Вашу думку, відіграватиме ця програма у ширшому контексті українознавства як науково-дослідної дисципліни, яка вже існує й успішно розвивається в Північній Америці?
ЕМІЛІ ЧЕННЕЛ-ДЖАСТІС: Головна відмінність полягає в тому, що «TCUP» не є суто науковою програмою. Це, скоріше, місток між наукою і політикою. Тому ми одразу пропонуємо учасникам наших конференцій та інших заходів і проектів орієнтуватися не лише на вчених, але й на більш широкий загал. І в такий спосіб ми даємо зрозуміти, що українознавство не обмежується такими традиційними галузями, як література чи історія (хоча ми перші розуміємо місце і значення академічних досліджень), і що Україна нині знаходиться в епіцентрі сучасної геополітики. Я не вважаю, що лише «TCUP» може виконати цю функцію, але через те, що Український науковий інститут Гарвардського університету вже займає таку стратегічну позицію, саме на нас (на відміну від, скажімо, менш помітних інституцій) лежить обов’язок просувати знання про сучасну Україну.
УНІГУ: Що й казати, «Дослідження сучасної України» справляє враження надзвичайно важливого й далекоглядного проекту. Які проблеми та перешкоди Вам доводиться долати на цьому етапі? І, якщо дивитися в майбутнє, якими є Ваші найближчі плани та задуми?
ЕМІЛІ ЧЕННЕЛ-ДЖАСТІС: Наявні проблеми можна розбити на кілька категорій. З одного боку, дуже важко (але надзвичайно важливо!) вийти за межі вузького кола друзів та колег і зацікавити цим проектом ширший загал. Завжди приємно бачити знайомі обличчя, але ми прагнемо, щоб якомога більше людей переймалися Україною і розуміли значення цієї країни. А з іншого боку, ми намагаємося розповісти людям щось відмінне від того, що вони чують в американських новинах, а саме – переспіви заяложеної історії про корупцію. Тому чи не найголовнішою метою нашої програми є пошуки шляхів і засобів впливу на цю тенденцію. Ми хочемо зосередитися не лише на проблемах, від яких потерпає Україна, але й шляхах подолання цих труднощів, на тих людях, які тяжко працюють над тим, щоби забезпечити перемогу демократії, ствердити гідність і домогтися главенства закону. Нашим першим кроком у цьому напрямку буде проведення навесні (з 29 по 30 квітня 2020 року) конференції з питань, які стосуються розвитку демократії в Україні. Поки що ми знаходимося на першому етапі планування, але невдовзі будемо зв'язуватися з фахівцями, вченими та політиками, які на цей момент не надто цікавляться Україною, що, на нашу думку, є серйозним недоглядом з їхнього боку. Ми також намагаємося бути в тісному контакті з соціальними мережами та засобами інформації з метою максимально збільшити нашу потенційну аудиторію (хоча цей контакт і є віртуальним). Сподіваємося, що це буде спонукати багатьох до участі в цьому проекті та посилить інтерес до України в суспільстві.
УНІГУ: А яким саме, на Вашу думку, є місце і значення України в сучасному світі, я також як саме ті зміни, які відбуваються в нашому глобалізованому світі, впливають на це?
ЕМІЛІ ЧЕННЕЛ-ДЖАСТІС: Протягом останніх кількох місяців мені було дуже цікаво спостерігати за тим, як раптом Україна опинилася в центрі уваги американських засобів масової інформації, та ще й, переважно, у негативному світлі. Я завжди розуміла, що без України неможливо уявити собі сучасного світу, але традиційно, через своє межове положення між Європою та Росією, її завжди ігнорували. Але зараз, нарешті, приходить усвідомлення, що саме через своє положення Україна є надзвичайно важливою для світу, й за неї варто боротися. Хтось вважає Україну серйозним геополітичним гравцем, інші кажуть, що це – пішак або офірний козел, якого використовують великі країни для розв'язання своїх проблем – у будь-якому разі, нам треба зрозуміти причину і сутність цієї ситуації. Тому я сподіваюся, що, зосереджуючися на головних темах і проблемах сучасної України, наша програма допоможе тим, хто замислюється над подібними питаннями.
УНІГУ: Що саме спонукало Вас як людину, що не має українського коріння, зайнятися українознавчими дослідженнями?
ЕМІЛІ ЧЕННЕЛ-ДЖАСТІС: Мене завжди цікавили іноземні мови, і, коли я ще була в школі, то намагалася самотужки вивчати російську. З цього нічого не вийшло, тому я вирішила знайти якусь програму студентських обмінів, бо в такий спосіб набагато легше опанувати мову. У 2004-му році я поїхала до Києва, і кращого часу годі було й сподіватися. І я тоді побачила, що більшість людей розмовляють обома мовами, тому мені було дуже важко зосередитися на вивченні російської. Наприклад, та родина, в якій я в той час мешкала, вдома розмовляли українською, а “на людях” – російською, отже я постійно чула обидві мови, і попервах мені було важко їх розрізняти. Але я тоді подружилася з чудовими людьми, тож, коли мені треба було вибирати тему для моєї дисертації, я вирішила досліджувати сучасну українську молодь. Я порадилася з цими друзями й вирішила вивчати українську у Львові, от тоді я й по-справжньому закохалася в цю мову. Крім того, мене дуже підтримували як мої українські друзі, так і мої знайомі в Нью-Йорку, де я проводила свої дослідження. І все це спонукало мене й надалі займатися українознавством, хоча я й не виростала в українській громаді.
УНІГУ: Ви багато разів їздили в Україну. Як Ви там почувалися? Чи існують якісь негативні стереотипи щодо України та українців, які можна тут почути?
ЕМІЛІ ЧЕННЕЛ-ДЖАСТІС: Зараз я дуже люблю бувати в Україні. Коли я вперше туди поїхала, у 2004-му році, я тільки починала вивчати мови, і не могла з певністю сказати, хто якою мовою розмовляє – російською чи українською. І це мене дуже непокоїло. Але в процесі своїх досліджень я почала серйозно займатися українською, і всі ці труднощі, насправді, були нагодою для того, щоби зануритися в сутність речей і подій. І те, що раніше мене непокоїло, зараз лише додає певності. Бо за кожною подібною пригодою криється якась країнознавча деталь, яку варто описати. (Наприклад, коли на вокзалі касирка починає кричати на тебе, бо ти переплутала дату або час відправлення, то, якщо ти знаєш мову, ти можеш одразу знайти адекватну відповідь, а значить – змінити ситуацію на свою користь.) Я дуже люблю їздити до Києва, Львова, Одеси, але я також часто буваю у Трускавці, невеликому курортному містечку біля Львова. Мої українські друзі повезли мене туди у 2012-му році, і я була буквально зачарована місцевою казковою природою, а нещодавно я дізналася, що трускавецька джерельна вода (“нафтуся”) має цілющі здібності й використовується для лікування різних шлункових хвороб ще з початку ХХ-го сторіччя. Україна має надзвичайно багато ще недосліджених сторінок історії. Наприклад, коли на початку цього року я була на конференції у Вінниці, то я відвідала історичну пам’ятку Вервольф, бункер, побудований німцями під час Другої світової війни спеціально для Гітлера. Всі інші відомі нам подібні споруди знаходяться західніше від цього бункера. Від Вінниці до Вервольфа можна дістатися машиною десь за двадцять хвилин, Гітлер відвідував це місце кілька разів, але я ніколи раніше не чула про цей факт. Кожного разу, як я їжджу в Україну, я дізнаюся щось нове. Але найбільш помилковим я вважаю стереотип, згідно з яким в Україні, нібито, неможливо бути вегетаріанцем, особливо у великих містах. Насправді, їжа там надзвичайно різноманітна і гарна.
УНІГУ: Ви казали, що Вас найбільше цікавить сучасна українська політика, економіка, суспільне життя (особливо політичний активізм), а також ґендерні питання та роль інформаційних технологій. Розкажіть, будь ласка, детальніше про свої дослідницькі інтереси.
ЕМІЛІ ЧЕННЕЛ-ДЖАСТІС: Перш за все, я зараз шукаю видавця для своєї монографії про діяльність лівих, студентських та феміністичних активістів під час революції Євромайдану. На цю тему я вже надрукувала кілька статей. Крім того, я займаюся й іншими проектами. Останнім часом я працювала над статею про те, як, починаючи з 2017-го року функціонує львівська система збирання та утилізації міських відходів. Я зіткнулася з цією темою під час своїх польових досліджень, коли я стала свідком того, що якийсь час сміття не збиралося, й по всьому місту утворилися гори відходів. Я знову відвідала Львів у 2019-му році і взяла інтерв’ю у людей, які були пов’язані з проектом “Зелене місто”, і які радикально змінили ситуацію на краще, у порівнянні з 2017-м роком. Отже, й мені довелося повністю змінити зміст моєї статті. Я також збираю та редагую збірку статей, яка буде називатися “Деколонізація квір-перформансу: практичні заходи та перший досвід пост-соціалістичних країн.” У 2018-му році я організувала обговорення цієї теми в рамках Американської антропологічної асоціації. Результат перевершив всі мої сподівання, тому я вирішила запросити деяких учасників цього обговорення і видати збірку, присвячену цій темі. Зараз це дуже актуальна тема, і на сьогодні існує безліч прекрасних етнографічних досліджень, особливо, в країнах колишнього “соціалістичного табору”. Деякі розділи цієї монографії будуть присвячені Росії, Україні, балтійським країнам, новоутвореним державам Середньої Азії та Кавказу. Ну й, нарешті, я починаю працювати над темою реінтеграції Донбасу та процесів замирення в цьому регіоні України. Це – довготривалий проект із залученням багатьох фахівців, і він буде головною складовою програми «Дослідження сучасної України» (TCUP).