Пандемія ковід-19, яка зненацька заскочила весь світ, звичайно, торкнулася і всіх причетних до УНІГУ. І це стосується не лише загрози для здоров’я людей, але й усієї наукової та адміністративної діяльності нашого інституту. Співробітники й викладачі перейшли на режим дистанційної роботи й залишаються на зв’язку зі своїми колегами завдяки постійним відео-конференціям через програму Zoom. Стипендіатам та гостям УНІГУ також довелося «на ходу» адаптуватися до карантину. Ось лише кілька історій, пов’язаних з їхнім персональним досвідом останніх двох місяців.
Політолог СВІТЛАНА КРАСИНСЬКА вважає, що її родині пощастило. «Якщо не рахувати того, що мені довелося перевести два досить практичних курси, якi я викладаю наразі у Бостонськoму університеті, у формат онлайн (на що менi не надалoся анi часу, анi майже будь-якої підтримки), а також вчити двох маленьких дітей самій, бо школи позакривалися (з чим пов'язане те, що я тепер ще більше відстаю в написанні своєї книги). Але поза тим у моєму житті не сталося нічого надзвичайного. Якщо не рахувати того, що десь наприкінці березня усі ми, здається перехворіли на цей вірус, але в легкій формі. Поки що ми не маємо підтвердження цього, бо не мали змоги протестуватися…»
ВІКТОРІЯ СЕРЕДА, доцент кафедри соціології Українського католицького університету у Львові, вже багато років плідно співпрацює з УНІГУ. Вона, зокрема, є одним із засновників і «стовпів» проекту «МАПА», картографічного інтерактивного атласу України.
В. СЕРЕДА: «У цьому академічному році я працюю над двома складовими проекту «Мапа. Інтерактивний атлас України». У першій половині року я концентрувалася більше над візуально-аналітичним описом модуля «Релігійна революція», який показує зміни релігійного ландшафту України після Євромайдану. Зокрема, у модулі та його аналітичному додатку «Релігійний плюралізм в Україні. Story Map Journal») представлено візуалізовані дані про три різні виміри, в межах яких люди проявляють свою релігійність – через приналежність, практики й вірування. Вони дозволяють оцінити вплив Томосу на готовність населення змінити свою конфесійну приналежність та проаналізувати фактори, що впливають на переходи українських православних парафій до новоствореної Православної Церкви України.
Ці розробки я представляла на щорічній всесвітній конвенції Асоціації Славістичних, Східноєвропейських і Євразійських студій (ASEEES 2019) у Сан-Франциско та на конференції “Українська Православна Церква: еклезіастичні, екуменістичні і геополітичні виміри» у Центрі релігії, миру та міжнародної політики імені Берклі Джорджтаунського університету (м. Вашингтон, США). Проте, через пандемію COVID-19 наукове життя у березні та квітні сповільнилося. Всі конференції, де планувалося презентувати найновіші розробки проекту «Мапа», скасували аж до вересня (включно з конгресом ASN у Нью-Йорку, конференцією програми T-CUP УНІГУ, яка була запланована на квітень цього року та 10-тим світовим конгресом ICCEES у Монреалі). Тому наша команда шукає нові форми інформування академічної спільноти. У квітні ми з Костянтином Бондаренком провели спільний з Українським Католицьким університетом вебінар "Просторовий аналіз українського суспільства: проект МАПА Українського Наукового Інституту Гарвардського Університету (США)", плануємо провести онлайн-семінар для слухачів Літньої школи УДІГУ а також онлайн-презентацію нового модуля.
Починаючи з грудня, я працюю над створенням нового модуля під робочою назвою «Донбас». В лютому до нашої команди приєдналася професор Оксана Шевель (стипендіатка УНІГУ) та асистентка Гана Брандт. Модуль має на меті поєднати візуалізацію етнічних, мовних, економічних, виборчих та протестних профілів районів Донбасу з даними соціологічних опитувань, які відбивають ставлення українців до Криму та Донбасу, шляхів вирішення збройного конфлікту на Сході України, деокупації Криму та їхньої реінтеграції. Окрему увагу приділено візуалізації регіональних особливостей соціального дистанціювання щодо внутрішньо переміщених осіб та візуалізації даних про зміну кількості офіційно зареєстрованих внутрішньо переміщених осіб у кожному регіоні. Робота над цим модулем вимагає особливих зусиль, оскільки навіть найпростіші дані, які б мали лягти в основу профілів районів Донбасу, доводиться добувати через персональні зв’язки або карколомні багатокрокові розрахунки.
Наведу кілька прикладів. Інститут подав офіційний письмовий запит до Міністерства соціальної політики стосовно змін кількості ВПО у кожній області. У відповідь надійшов відправлений через пошту лист, у якому зазначалося, що всі необхідні дані подаються у 25-сторінковому електронному додатку до цього листа. Але це питання все-таки вирішилося завдяки колегам з ООН, які поділилися своїми даними, отриманими з офіційних джерел. Інші статистичні дані вдалося включити до модуля завдяки тому, що статистичний щорічник Донецької області випадково «завалявся» у бібліотеці Інституту Гаррімана Колумбійського університету. Із закриттям українських державних установ та бібліотек на карантин наші пошуки ідентичного довідника про Луганську область перетворилися на детективну історію.
Окрім ускладненого доступу до даних, пандемія COVID-19 також вплинула на інший неймовірно важливий вимір роботи над «Мапою». Адже «Мапа» - це не тільки пошук необхідної інформації та її технічна обробка, а, насамперед, інтенсивні інтелектуальні дискусії та креативні дизайнерські рішення. Звісно, сучасні Інтернет-технології пропонують різні програми для спілкування і організації групової роботи онлайн, і ми з них активно користаємо для обговорення й роботи над модулем, але жодна з них повноцінно не замінить повсякденного наукового життя проекту. Особливо якщо користуватися застарілим комп’ютером і не мати вдома потужного зв’язку wi-fi. Відповідно, мій єдиний доступний зв’язок зі світом – це слабенький Інтернет через мобільний телефон. І тут починається весела боротьба людей з машинами. Окремі програми не встановлює комп’ютер, для завантаження «важких» файлів доводиться бігати на галявину Гарвардського університету (в приміщення заборонено заходити у зв’язку з епідемією). А в окремі дні ми вдома ведемо внутрішньосімейну боротьбу за Інтернет і приміщення, де можна «презентабельно» вийти на зв'язок, оскільки вдома нас двоє викладачів-дослідників і один школяр (який вчиться онлайн). Проте із розмов з колегами з різних куточків світу знаю, що наш досвід є глобалізовано-подібним. Вже навіть з’являються наукові публікації з рефлексіями на цю тему.»
Цьогорічний стипендіат УНІГУ історик ОСТАП СЕРЕДА, доцент Українського католицького університету у Львові, також був частим гостем Інституту. А нині він ще й працює над створенням цифрової колекції архівних документів УНІГУ. Його «карантинна» історія має багато різких переходів та драматичних звивів.
ОСТАП СЕРЕДА: «На початку березня я перебував в Центральноєвропейському університеті в Будапешті, де читав курс лекцій з новочасної історії України для студентів магістерської програми. Увечері 11 березня я встиг виступити на науковому семінарі історичного факультету ЦЕУ з доповіддю, в якій я представив попередні результати мого проекту з історії УНІГУ та ознайомив студентів і викладачів з українознавчими студіями у Північній Америці як важливою складовою досліджень над Центрально-Східною Європою (“Between American Academia and East European Diaspora: Ukrainian Studies at Harvard in the 1960s-1980s”). А вже 12 березня університетський кампус ЦЕУ в Будапешті закрили на карантин. Oдночасно Президент Трамп ввів обмеження для в’їзду в США подорожніх із країн ЄС. Нові обмеження вступали в дію з вечора 13 березня – після того шанси повернутися в Гарвард у найближчі місяці практично зникали. На щастя, того ж 12 березня вдалося придбати останній вільний авіаквиток на рейс Будапешт-Стамбул-Бостон наступного дня, що прибував в аеропорт імені Логана за кілька годин до введення обмежень в дію. З будапештськими колегами довелося прощатися буквально на ходу, з таксі по дорозі в аеропорт. На щастя, усі вони поставилися до мого несподівано термінового відльоту в США із розумінням, зрештою, більшість студентів ЦЕУ також покинули Угорщину в наступні дні. Звісно, мені приємно було повернутися на свою стипендійну програму в американський Кембридж, де мене радісно привітала дружина Вікторія і син Юрій Матвій, а також дирекція й працівники Українського Наукового Інституту – на жаль, лише віртуально, бо й Гарвардський університет опинився тим часом під карантином.
На жаль, карантинні обмеження істотно сповільнили роботу над моїм проектом – створенням цифрової колекції архівних документів під робочою назвою “Ukrainian Harvard: A Digital History” та путівника до неї. Дотепер головною складовою мого проекту було опрацювання неописаного архіву Українського Наукового Інституту за період з кінця 60-х до середини 80-х років ХХ століття. Головним чином ці архівні матеріали складаються з листування професора Омеляна Пріцака (а також, меншою мірою, проф. Ігоря Шевченка та інших працівників Інституту) з дуже широким колом кореспондентів – і в Північній Америці, і в Західній Європі, і в країнах тогочасного “Східного блоку” та підрадянській Україні (декілька сотень кореспондентів). По суті, це велика частина архівної спадщини Омеляна Пріцака та Українського наукового інституту (інша, вже опрацьована і скопійована частина цього архіву зараз зберігається в Науковому архіві Києво-Могилянської академії). Із карантинним закриттям для дослідників колекцій Гарвардського університетського архіву мені довелося перемкнутися у квітні на опрацювання раніше засканованих інших матеріалів до історії Інституту (зокрема, таких, як “Harvard Ukrainian Studies Newsletters”), усних інтерв’ю, а також на впорядкування великого масиву вже сфотографованих мною документів із Гарвардського університетського архіву. Також “карантинний час” можна продуктивно використати для створення наскрізного індексу усіх кореспондентів Українського Наукового Інституту, написання нових розділів путівника до цифрової колекції (“Guide to the digital collection of documents on the HURI history”). Але, на жаль, вже очевидно, що без відновлення повноцінного доступу до архівних колекцій у найближчі місяці мій проект буде неможливо завершити в запланований термін.»
Письменниця ВІКТОРІЯ АМЕЛІНА народилася у Львові. Вона є автором романів “Синдром листопаду” (2014) та “Дім для дому” (2017), який було визнано найкращим прозовим твором Запорізького книжкового фестивалю. “Дім для дому”, також потрапив до коротких списків численним літературних рейтингів, таких як “Літакцент”, “Львів – місто ЮНЕСКО” та Літературний приз Європейського Союзу.
Хоча В. Амеліна й не була інститутським стипендіатом, але вона мала свою літературну презентацію й брала участь у всіх минулорічних літературних та культурних подіях, що їх проводив УНІГУ.
Ось її по-своєму дуже драматична розповідь про подорож коронавірусною Америкою.
ВІКТОРІЯ АМЕЛІНА: «Карантин застав нас у дорозі -- в штаті Флорида. Мій чоловік мав бути там на найбільшій у світі конференції з питань медичних інформаційних систем. Конференцію скасували в останню мить, але з загальним карантином ще нічого не було ясно. Тож ми таки полетіли в Орландо, сподіваючись все-таки побувати на мисі Канаверал, про що роками мріяв наш восьмирічний син, а потім, з Флориди, вирушити за давно й дбайливо спланованим маршрутом Південною Америкою. Тоді ще не працювала “карантинна логіка”: в одному літаку з нами діти в масках диснеївських героїв і вухах Міккі Мауса летіли святкувати чийсь день народження в Дiснейленд. Бо так, ще навіть працювали парки розваг – куди ми вже, втім, заходити не збиралися.
З Флориди ми й спостерігали – за початком карантину, закриттям міждержавних кордонів і – як приємний бонус – запуском ракети Falcon-9 з мису Канаверал.
А потім в нас з'явилися симптоми. Це не був той класичний набір, який на той момент вважався ознакою коронавірусної інфекції. Ми, наприклад, не кашляли. Та, з іншого боку, це також було не схоже на всі ГРЗ та грипи, які ми переносили раніше. А наш син не мав жодних симптомів. Останнє нас, звісно, тішило, але й змушувало думати про те, що саме COVID-19 в дітей найчастіше проходить легко чи безсимптомно.
Про поїздку до Південної Америки вже не йшлося. Ми також зрозуміли, що повертатися до Бостона літаком неетично – якщо в нас, попри всю не-класичність симптомів, виявиться COVID-19, то постраждати можуть усі пасажири рейсу та люди в аеропорту.
Госпіталізації ми не потребували, а чекати в живій черзі й пробувати отримати скерування на тест не було сенсу. Ми вже розуміли, що, по-перше, на той час Сполучені Штати не мали достатньої кількості тестів і засобів захисту, а, по-друге, ми маємо подбати про себе самі, із найменшою шкодою для інших.
На щастя, в чоловіка симптоми були дуже слабкі й швидко минули, тож він міг безпечно керувати автомобілем. Тому ми вирішили не летіти, а продовжити оренду нашого скромного “форда” й обережно повертатися з Флориди до Бостона через “усю” Америку.
Це, звісно, не сюжет “Дороги” Кормака Маккарті. Океан, до якого в романі йдуть батько з сином, завжди був поруч, праворуч від траси I-95. Але відчуття подорожі крізь апокаліпсис таки іноді виникало, хоч ми й рухалися радше до його епіцентру. Якщо у штаті Флорида ще працювали всі ресторани, нічні клуби, проходив зліт байкерів і невеличкі ярмарки до дня Святого Патріка, то в штаті Меріленд уже все, звісно, було зачинено. В штаті Джорджія, почувши про нашу подорож, зі мною сміливо погодилася зустрітися й поділитися масками фулбрайтівський стипендіат, українська художниця Наталя Гайда. В неї був якийсь неймовірний запас масок від попередніх орендарів квартири – азіатів, ясна річ, бо хто ж, крім них, знав, що такими речима слід запасатися. Ми, українці, переважно запасаємося борошном.
Харчувалися ми здебільшого на безлюдних дрібних заправках і в тепер таких само безлюдних готелях. Наприклад, коли заїхали в готель у штаті Делавер, на стійці реєстрації нікого не було. Тільки коли ми почали гукати, з бек-офісу почувся... надсадний сухий кашель. Ми так і не збагнули, хто там для кого становив небезпеку: ми для працівниці готелю без маски чи навпаки. Але, на щастя, всі усміхалися. Це найбільше й рятує в Америці – все-таки, попри все, ми продовжуємо всміхатися. В пандемію це відчувається як щось справжнє й людяне.
Ми їхали на північ довше, ніж могли б доволі порожніми трасами: чоловік мусив зупинятися на узбіччі й проводити термінові наради по роботі. Хоча в нього й була запланована відпустка, зміни, пов’язані з пандемією й карантином вимагали швидкого реагування й розробки планів реагування залежно від розвитку подій.
Вже в Бостоні ми дізналися, що наш знайомий, з яким чоловік незадовго до того зустрічався, лежить у лікарні -- на штучній вентиляції легень. Тож ми зрозуміли, що могли бути в контакті з хворим COVID-19, і рішення не летіти літаком було правильним, хоча й незручним і дорожчим. Наш знайомий, на жаль, помер.
Тепер ми на карантині в Бостоні. Намагаємося додержуватися всіх правил штату та міста, але мріємо таки доїхати колись до Південної Америки. Втім, найбільше зараз хочеться додому, в Україну.
Я вперше розповідаю цю історію публічно. Під час хвороби я лише адресно перепитала про самопочуття в тих, з ким була в контакті перед від’їздом. Знаю, що ті мої знайомі в США та Канаді, які теж мали подібні симптоми, нічого не писали про це в соцмережах. І з одного боку, це, мабуть, зрозуміле небажання “хайпувати” на болючій темі в час, коли довкола люди втрачають близьких. А з іншого боку, я можу говорити й про стигму – якщо це таки був COVID-19, то як би ми не старалися уникати людей і нічого не торкатися, все одно могли в дорозі комусь нашкодити.»