Російсько-українська війна, немов відкрита рана на тілі світу, вразила всю планету. Масштаб та причини російської агресії, її значення й наслідки вимагають як активних дій, так і серйозного осмислення. Для цього потрібно мати моральний компас, перспективу, мужність і здатність опиратися злу, які б форми воно не приймалоНе всі мають такий набір чеснот. Крім того, під гуркіт голосів та какофонію, у якій живе сучасний світ, дуже важко зрозуміти, хто тут мудрець, хто провокатор, а хто – жертва безпрецедентної жорстокості та брехні. І тут, як і завжди, в пригоді стає мистецтво. Зокрема, фотожурналізм, який покликаний не лише фіксувати події, але й, через об’єктиви своїх майстрів, творити портрет епохи. Щось, із чим наш час увійде в історію.
Наприкінці квітня, завдяки зусиллям центру “Гарвардська гуманітарна ініціатива” та Українського наукового інституту Гарвардського університету, а також завдяки щедрій підтримці з боку Центру російських та євразійських досліджень імені Дейвіса; фонду журналістики імені Німана; громадської організації “Разом за Україну” та Товариства імені Шевченка (США) – в одному із залів Центру імені Дейвіса відкрилася фотовиставка, присвячена подіям російсько-української війни.
Все почалося з бажання оприлюднити деякі з робіт П’єра Тутена-Дорбека, відомого франко-американського фотографа, який пов’язаний з Гарвардом і який нещодавно повернувся з України. Потім логічно повстала ідея залучити до цієї виставки також і українських фотокореспондентів – Максима Левіна, Оксану Парафенюк та Євгена Малолєтку. Всі вони вже доволі відомі на Заході, багато хто з них працює на різні міжнародні видання та агентства, і майже всі вони є лауреатами міжнародних стипендій та премій.
Але, як і в кожній справі, відстань між задумом і його втіленням наповнена тяжкою працею, нервами, розчаруваннями, прозріннями, хронічним браком часу та пошуками джерел фінансування. Уся ця клопітка й напружена робота лягла на плечі співробітниць УНІГУ Крістіни Конрой, Меґан Данкен-Сміт та Емілі Ченнел-Джастіс, а також Сабріни Сарі та Фуонґ Фам (Гарвардська гуманітарна ініціатива); Тетяни Козиревої (стипендіатка фонду журналістики імені Німана); незалежної фотожурналістки Елісіф Брендон (яка перейнялася ідеєю виставки і фактично стала головним творчим дорадником організаторів) та багатьох інших ентузіастів та прихильників України. На кожному кроці ці люди мусили вирішувати безліч творчих, технічних та юридичних проблем. Вони вступали в контакти з керівництвом багатьох гарвардських підрозділів та з господарниками; діставали дозволи на кожну дрібницю (чим кріпити рамки до стіни?); шукали надійних підрядників; замовляли стенди для інформації про війну та біографій учасників виставки; писали тексти та анотації, де кожне слово мусило бути вивірено та узгоджено з митцями й адміністрацією. На додачу, мало не щодня на них звалювалися якісь неочікувані проблеми, які доводилося вирішувати на ходу. І в той час, як публіка, нарешті, змогла віддатися спогляданню творів мистецтва, організатори усе ще продовжували битися над вирішенням купи логістичних проблем та пошуком коштів на покриття додаткових витрат та на гонорари митцям.
Але все це, як і завжди, залишається за кадром. Погляди тих, кому не байдужа доля України, зосереджені на тому, що для них, ризикуючи своїм життям, із самого пекла, за крок до небуття спіймали й винесли на світ Божий об’єктиви митців.
Перше враження від більшості представлених фотографій – це їхня “не-мистецькість”, майже повна відсутність усіх тих художніх прийомів та хитромудрих ракурсів і перспектив, що їх так цінують критики й викладачі художніх академій. У якомусь розумінні ця виставка є ніби антитезою тих “красот”, уособленням яких є фотографії з журналів на кшталт “Нешнл джіогрефік”.
Хіба що твори П. Тутен-Дорбека, відомого мандрівника і ветерана фотожурналістики, мають ознаки “оригінальності”: відсутність кольору (всі його фотографії – чорно-білі, що мало б створювати ефект позачасовості й відстороненості), драматичні хмари в стилі романтичного живопису (“Руїни Ірпіня”), використання “безпрограшної” тематики (перелякана дівчинка з плюшевою іграшкою).
Решта ж фотографів, здається, перебуває у стані шоку. Вони ніби забули про те, що кожен їхній знімок мусить бути не лише відбитком реальності, але й метафорою, художнім образом чогось, про що вони й самі ще не здогадуються. Вони просто “клацають” затворами своїх якісних фотоапаратів, знаючи, що кожен з цих кадрів може бути для них останнім.
Літературні критики люблять повторювати, як важко нині письменникам знайти слова для відтворення подій цієї війни. Хоча б тому, що ця агресія не має ні меж, ні правил, ні, як зараз кажуть, “дна”. Може, тому, стикаючися із жорстокістю, ненавистю та підступністю ворога, українці дедалі частіше наголошують на його “нелюдськості”. Але що це означає? Щось зі світу тварин? Рослин? Щось “потойбічне”? Але ж нам туди нема ходу...
У відповідь на цю нагальну потребу відтворити, а значить, й осмислити весь цей жах представлені тут фотографії, замість “нормальних” назв, обмежуються короткими поясненнями того, що бачить глядач. Ось, наприклад, фото Максима Левіна “Українське військо звільнило Макарів”. Вщент розбита легкова. Розтрощений велосипед, притулений до церковного паркану. Ніяких особистих оцінок. Ні пафосу, ні жалю. На все це колись обов’язково знайдеться час. Але не зараз.
МАКСИМ ЛЕВІН (1981 – 2022) –
не перший і, на жаль, не останній з митців, які віддали своє життя за Україну. Він залишив нам свідчення про Революцію Гідності (“Поранені антиурядові протестувальники одержують медичну допомогу у Свято-Михайлівському соборі. Грудень 2013, Київ”). М. Левін також був у Іловайську влітку 2014 (“Поранений Костянтин Кравченко, позивний – Гриша Правосек, на підлозі в іловайській школі, 28 серпня 2014 р.). На цій фотографії обидві руки К. Кравченка обмотані закривавленими бинтами. Чи вціліли його пальці? Чи живий іще Гриша Правосек? У кого ти про це запитаєш?
Або оця фотографія. Підпис під нею: “Сотні українських солдатів були вбиті або взяті в полон під час відступу з Іловайська”. Охоплена полум’ям вантажівка. Ясно лише, що це – якесь приміщення. Все у вогні. На тлі цегляної стіни – три нерухомі чоловічі постаті. Пекло.
Із перших же днів повномасштабного наступу М. Левін був на лінії фронту, у передмісті Києва. В березні він разом із солдатом та фотографом Олексієм Чернишовим вирушили в с. Гута-Межигірська, щоби задокументувати злочини російських окупантів. М. Левін не був озброєний, зате мав камізельку з позначкою “ПРЕСА”. За даними слідчих із міжнародної організації “Репортери без кордонів”, першого квітня тіла обох фотографів з ознаками тортур були знайдені в лісі під Києвом. Судмедекспертиза встановила дату їхньої страти – 13 березня 2022.
ОКСАНА ПАРАФЕНЮК
Більшість її фотографій передають життя Львова, Вінниці, Києва, на той час вже “тилового”, якщо в цій війні десь існує тил.
Ось фото, на якому побратими несуть труну із загиблим юнаком-львів’янином. Ось панахида за трьома солдатами у Петропавлівській церкві.
Ось десятирічний хлопчик, якого після бомбардування евакуюють до лікарні. У хлопчика – пухлина мозку.
Ось жінки у вінницькому бомбосховищі ліплять пельмені для військових.
Ось киянка Олена Кузьменкова. На восьмому місяці вагітності вона була змушена евакуюватися до Львова. Фото схопило перші моменти після народження її сина Данила.
Ось колишній адвокат, а відтак військовий інженер пояснює цивільним тероборонцям, як їм поводитися з протитанковими мінами. Його аудиторія – немолоді, трохи обважнілі чоловіки та худенькі підлітки – все ще не можуть повірити, що це - не якась гра.
Більшість фотографій О. Парафенюк зроблені ніби у стилі жанрового живопису, популярного у попередні століття. От тільки на кожній з них лежить незримий тягар війни. Він присутній у всьому. Про це волає кожна деталь їхнього “тилового побуту”. Відсутність пафосу та традиційної для таких обставин героїзації. Видно лише, що усі вони, солдати й цивільні, молодь і люди похилого віку, воюють навіть не за свою землю, свободу чи демократію. Вони воюють і вмирають за саме існування України.
ЄВГЕН МАЛОЛЄТКА
– мабуть, найемоційніший з усіх представлених тут митців. Назва однієї з його фотографій складається з прямої мови (“Тату, це вже все. Вона мертва.”). На фото літній чоловік припав до вкритого рядном тіла жінки (дружини? дочки?), яка розпростерлася посеред вулиці. Ми бачимо лише ноги людини, яка це каже. Мусить бути його дочка. Очевидно, що для того, щоби спіймати цей кадр, фотограф мусив повністю лягти на залитий кров’ю та вкритий камінням і битим склом асфальт.
Інше фото нагадує абстракту картину, у якій домінують жовті мазки на тлі чорно-червоних плям. Це горить пшениця. Це – злочин проти самого Життя. Не лише тому, що з цього зерня люди роблять свій насущний хліб, а й тому, що кожна колосина є бездоганним витвором Природи. А значить кожен такий підпал, так само як і кожне вбивство, є нехай і тимчасовим, а усе ж тріумфом Зла.
Є. Малолєтка працював там, де відбувалися найзапекліші бої цієї війни – Буча, Костянтинівка, Харків, Маріуполь, Бахмут. На його фотографіях – реалії того, що зазнає Україна: братні могили посеред міста; молода родина, на руках якої помирає їхній півторарічний син; пожежники, які, ризикуючи життям, евакують пожильців розбомбленої багатоповерхівки; бомбосховища, напхані переляканими жінками з дітьми.
Його фотографія, на якій ворог обстрілює пологовий будинок, і четверо чоловіків у останню мить намагаються врятувати породілля, облетіла весь світ і одержала одну із найпрестижніших премій у галузі журналістики та документальної фотографії (World Press Photo of the Year). А 9 травня 2023 року Євген Малолєтка, разом із Мстиславом Черновим та Василиною Степаненко (всі вони зараз працюють на агентство Ассошіейтед Прес) стали лауреатами Пулітцерівської премії, найвищої відзнаки в галузі літератури, мистецтва та журналістики.
Мабуть, кожна подібна виставка цікава не тільки тим, що на ній представлено, але й тим чого тут немає. Так от, серед творів цих чотирьох митців немає жодної фотографії, яка б прославляла звитяжного жовто-блакитного воїна, котрий по всьому фронту трощить і чавить рашистів. Тут також немає місця для традиційного образу ворога – підлого, жалюгідного, звіроподібного. Складається враження, що для мільйонів жертв цієї війни (і в першу чергу, для фотографів) їхня країна воює не проти конкретних “негідників” чи “орків”, чи “держави-орди”, а проти вихлюпу світового Зла, яке проти ночі краще не згадувати. Що поробиш, українці не дуже надаються до пропаганди ... Не дарма ж одне з “образливих” слів, якими їх намагаються принизити, це “гречкосії”. Тобто, селяни, що виросли з цієї землі і вросли в неї ...
Повертаючися до героїв з фотографії Євгена Малолєтки – ні, лікарям не вдалося врятувати 32-річну Ірину Калініну. І її син Мирон також не вижив.
За своєю природою, людина у творах мистецтва шукає, якщо й не щасливу кінцівку, то, принаймні, надію на те, що все буде гаразд. На одній з фотографій Оксани Парафенюк дев’ятнадцятирічна студентка Софія притискається до свого хлопця Вадима. Той тримає в руці дерев’яний автомат. Мабуть, вони у своєму університеті чи на курсах тероборони проходять якусь базовий військовий вишкіл. Напис під фото: “Готуйся до найгіршого, вір у найкраще”. Чим не матеріал для майбутніх пісень, фільмів та романів?!
Але до того ще треба добре попойти.