За всіма ознаками цьогорічна конференція УНІГУ «Деколонізація України: в теорії і на практиці», яка проводилася в рамках програми «Дослідження сучасної України ім. Джеймса Темертея» (TCUP) і яка зібрала фахівців з академічних, політичних та дипломатичних кіл та представників громадянського суспільства, стала справжньою подією і мала широкий резонанс у науковому світі.
Культурне, психологічне, економічне – а від початку повномасштабної війни – й військове звільнення від російського домінування стало тим гаслом, яке об'єднало і згуртувало всіх українців без огляду на їхні політичні уподобання та етнічне походження.
Як розуміють поняття «деколонізації України» науковці, освітяни, політики, дипломати та громадські активісти? Як процес деколонізації вплине на внутрішню політику України? Які він матиме наслідки для цього регіону, для Європи та для всього світу? Сесійні обговорення цієї конференції розглядали ці та інші виміри деколонізації України в контексті цього глобального соціально-політичного явища.
Одним із доповідачів цієї дводенної конференції був д-р Володимир Кулик, і ми попросили його поділитися своїми враженнями від неї.
В
олодимир Кулик є головним науковим співробітником Інституту політичних і етнографічних досліджень Національної Академії Наук України. Він – автор чотирьох книжок, зокрема, таких, як «Дискурс у медіа» (2010) та «Мовна політика в багатомовних країнах» (2021), численних статей і розділів у монографіях та книжках, виданих різними мовами. Цього семестру він на запрошення Колумбійського університету в Нью-Йорку викладає два курси з політології – «Політика ідентичності у посткомуністичній та східноцентральній Європі» та «Держава й суспільство в Україні».
УНІГУ: Пане професоре, чи не могли б Ви поділитися своїми враженнями від роботи конференції?
ВОЛОДИМИР КУЛИК: Маю дуже гарні враження. Очевидно, що вона викликала великий інтерес. Он подивіться – повен зал людей. Від першої до останньої панелі. На останній, здається, було навіть більше людей, ніж на першій. Здавалося б, на вихідні в людей мали б бути цікавіші справи, але ні. Безліч нових облич, дуже багато молоді, багато неукраїнців, хоча й українців достатньо, судячи з кількості вишиванок. Гадаю, що можна з певністю казати: питання деколонізації стало, справді, резонансним. Мені як людині, залученій у цю тему, здавалося, що вона вже більш-менш вичерпана. Але з'ясувалося, що ні. Отже, в таких обговореннях є дуже велика потреба. Крім того, на цю конференцію було запрошено дуже багато цікавих промовців. Кого б я виділив? ..Олексія Гончаренка, депутата українського парламенту… Пані Маріам Найєм, дуже популярну блогерку, в якої десятки тисяч підписників… З попередньої панелі мені сподобала доповідь Юджина Фішеля, дуже відомого дослідника зовнішньої політики України… Норман Неймарк, професор Стенфордського університету… Якщо подивитися на список доповідачів, то не усі з них вважаються експертами з України. Є серед них і такі, що не завжди займалися Україною, хіба що принагідно. Наприклад, професорка Кімберлі Сейнт Джуліан-Варнон з Пенсильванського університету. Раніше вона досліджувала переважно Росію, відтак, наскільки я знаю, вже в аспірантурі зацікавилася Україною. І тут, як і у випадку з кожною імперією, досвід деколонізації, через який пройшли країни Африки та Азії, є, справді, неоціненним. Він може й нам стати у пригоді. Отже, як бачимо, організатори конференції знайшли такі ниточки та кути дотику до дуже різних науковців, експертів і навіть до політиків. І дуже добре, що це не було вузьке коло українознавців, як це трапляється на більшості подібних заходів.
УНІГУ: Наскільки український погляд на цю тему відрізняється від того, що Ви тут почули?
ВОЛОДИМИР КУЛИК: Насправді, не дуже відрізняється. Деякі американські аналітики, скажімо, на тій панелі, яка обговорювала американську зовнішню політику, були навіть більш критичними щодо позиції США, ніж був би я. Вони набагато гостріше критикували Америку за те, що вона дає Україні менше зброї, ніж та потребує чи заслуговує. Тобто, я сказав би, що давалася взнаки різниця у науковій спеціалізації, в обсязі знань, із якими ми підходимо до дослідження чи просто обговорення певних тем. Очевидно, що людина, яка досліджує українську літературу, дивиться на це явище не так, як людина, яка досліджує російську літературу чи геополітику. Але я думаю, що дуже добре, що в цьому випадку коло експертів було доповнювальне. Тут були й люди, для яких Україна є в центрі їхніх наукових зацікавлень, і такі фахівці, що не займаються впритул цією темою. Але, можливо, їм відкривається дещо ширша панорама.
УНІГУ: Чи вплинула ця конференція на те, чим Ви професійно займаєтеся? Чи почули Ви тут щось, що викликало у Вас, скажімо, здивування, обурення чи захват?
ВОЛОДИМИР КУЛИК: Щиро, кажучи, ні. От хіба що те, що я почув деякі нові для себе факти. Наприклад, сьогодні Мелінда Ґерінг з громадської організації «Разом» вказала на зміни в американському підході до війни в Україні. Раніше уряд казав про те, що Америка буде підтримувати Україну «стільки, скільки треба» (for as long as it takes), а зараз ця мантра змінилася на «стільки, скільки зможемо» (for as long as we can). І це, буцімто, офіційна позиція США. Так зараз висловлюються різні урядовці, включно із президентом Байденом. Це – ніби маленький дискурсивний нюанс, але, насправді, він дуже важливий. Тобто, сучасна американська позиція – саме така. Зрозуміло, що для України це – серйозне погіршення.
Я на цей факт, чесно кажучи, раніше не звернув увагу. Але були наведені дуже переконливі цифри та факти. Можливо, ця тема й не є в центрі того, чим я професійно займаюся. Моя вузька спеціалізація – дослідження політики мови та ідентичності. І в цьому плані я не почув чогось геть нового. Але як інтелектуал я вже другий рік обговорюю все, що пов'язано з темою деколонізації. І кожен аргумент, який наводиться на користь цього процесу є дуже важливим. Скажімо, от щойно Юджин Фінкель назвав традиційний, або ж так званий «реалістичний» підхід до зовнішньої політики, і, зокрема, того, що стосується допомоги Україні (цей підхід, мабуть, найвиразніше уособлює Джон Дж. Міршаймер) своїм «магічним реалізмом». Таке перефразування назви літературного напрямку, є своєрідним заземленням, саркастичним приниженням, а отже й робить такий підхід до проблем у політиці, політології та міжнародних стосунках неадекватним.
Крім того, для мене ця конференція є чудовою нагодою не просто представити результати власних досліджень, але й можливістю побути в ширшому колі своїх колег та однодумців. Власне, ніхто з доповідачів не зосереджувався на власних дослідженнях. І тим пліднішим було наше спілкування. Відбувався обмін поглядами, які ґрунтуються, зокрема, на дослідженнях та на власних думках з приводу прочитаного. Тому, на щастя, ця конференція не була вузько академічним заходом.
УНІГУ: А яким, на Вашу думку, є місце УНІГУ в обговоренні та в осмисленні процесу деколонізації?
ВОЛОДИМИР КУЛИК: О, я думаю, дуже чільне місце! У цей процес вже залучено дуже багато науковців та інтелектуалів. Але будь-які зміни відбуваються набагато швидче та ефективніше, якщо за ними стоїть якась інституція. Український науковий інститут Гарвардського університету – це флагман українознавчих досліджень у всьому світі. Навіть якщо не брати до уваги інтелектуальний потенціал його окремих співробітників та викладачів. УНІГУ як установа може дуже серйозно впливати на розвиток науки про Україну. Інститутська програма «Дослідження сучасної України ім. Дж. Темертея» (TCUP) за останні роки провела дуже багато корисних заходів. Її керівниця Емілі Ченнел-Джастіс – дуже компетентний, енергійний науковець та адміністратор.
УНІГУ: Чи існують в Україні якісь розбіжності у підході до самої теми деколонізації?
ВОЛОДИМИР КУЛИК: Ну, звичайно, існують. По-перше, йдеться про ступінь радикалізації. По-друге, є різниця в підході до цієї теми. Одне з суперечливих питань: чи повинна деколонізація включати те, що зараз називається «скасуванням» (cancelling) Росії? Скільки Росії нам треба в майбутньому? Тобто, я б сказав, що уявлення про те, що Росії можна позбутися повністю, воно присутнє в українських інтелектуальних дебатах. А в популярному дискурсі (скажімо, на фейсбуку та в інших соціальних мережах) є багато радикальних, неадекватних людей. Якщо ж ідеться про присутність радикальних поглядів у серйозних інтелектуальних дискусіях, то це можна пояснити війною. У такі часи радикальні позиції завжди є більш привабливими. Якщо ти десь посередині, то ти сприймаєшся як «ні риба – ні м'ясо». Ти мало кому цікавий. Люди формулюють радикальні позиції для того, щоб завойовувати великі аудиторії або, принаймні, впливати на них. Це – ознака сучасних масових комунікацій. Але я думаю, що майже всі науковці погоджуються з тим, що треба «менше Росії» і «більше України». Й що треба боротися за те, щоб Україна була більше присутня на міжнародній арені. Й що треба вимагати, щоб нас більше не сприймали крізь призму Росії. Що треба сприяти тому, щоби про Україну більше писали. Щоби було більше перекладів з української. Але, на жаль, на Заході ці процеси відбуваються дуже повільно. Це відчуття, я сказав би, є спільним для всіх учасників цієї дискусії. Ба більше, усі вони погоджуються, що нам треба, якщо й не забути Росію, то, принаймні, надалі досліджувати її як свого ворога.