Українські митці традиційно нарікають на те, що наша культура, й зокрема, література, маловідомі у світі. Але, на щастя, в епоху глобалізації відбувається не лише експансія домінантної англомовної попкультури. Потреба у збільшенні міжнародних інвестицій, у міграції робочої сили, у зміцненні зв'язків між економікою різних країн відкриває й безліч незнаних досі можливостей для контактів та обміну культурним надбанням, і не лише на державному та інституційному, але й на суто особистому рівні.
Ось лише один яскравий приклад.
Пандемія Ковіду-19 змусила освітні заклади по всьому світу перейти на дистанційне навчання. В результаті до Гарвардської Літньої Школи змогли долучитися студенти з різних країн, які за інших обставин не могли б дозволити собі оплату подорожі на інший континент та житла в Массачусетсі.
Завдяки цій програмі студенти (а серед них є як першокурсники, так і університетські викладачі, науковці та державні службовці) одержали змогу не лише вивчати мову, історію або політику сучасної України, але й зав'язати особисті контакти з культурними діячами, які перед ними виступали по «Зуму». В результаті цих знайомств деякі американські університети та культурні інституції почали запрошувати українських науковців, поетів та перекладачів на виступи перед своїми студентами та широким загалом. Видавництва зацікавилися виданням творів спочатку тих молодих авторів, які нині «у всіх на слуху», а тоді й української класики.
Цього літа однією з переможців премії імені родини Сенковських, якою нагороджуються найкращі студенти Української програми Гарвардської Літньої Школи, стала д-р Анна Лордан. Вона народилася й виросла на півночі Англії, вивчала чеську та російську літератури в Оксфордському університеті. У 2017-му році захистила докторську дисертацію зі слов'янських мов та літератур у Стенфордському університеті (США). Між 2013 та 2022 роками вона як послушниця провела сім років у Центрі Миру, дзен-буддійському монастирі біля містечка Мерфіз, у штаті Каліфорнія. Раніше д-р Лордан викладала у Стенфордському та Лідському університеті (Англія). Цього року вона на запрошення Оберлінського коледжу (штат Огайо, США) викладає там слов'янські літератури. Завдяки Літній Школі значна частина її курсів присвячена й українській літературі. Серед її наукових та педагогічних інтересів значне місце посідає взаємозв'язок між літературою та історичною пам'яттю.
Ми попросили Анну Лордан розповісти про її враження від цьогорічної Літньої Школи. У відповідь, як і можна було очікувати від справжньої дослідниці та природженої викладачки, ми одержали цей есей.
Подаємо його у перекладі, без купюр чи скорочень. Гадаємо, що цей твір вартий того.
***
Коли 24-го лютого Росія розпочала повномасштабну агресію проти України, я була у дзен-буддійському монастирі на півночі Каліфорнії. Сім з останніх десяти років я проходила там вишкіл як послушниця. Й саме тоді я збиралася здійснити перехід, як ми кажемо, «із ченців у миряни». Світова кліматична криза і пандемія Ковіда-19 зробила неможливим перебування на території, яку дотепер займав наш монастир. Влітку температура там сягала 40 градусів за Цельсієм, довкола нас так палали ліси, що через куряву було неможливо дихати, і на п'ятьох із нас випало завдання доглядати за 325-ма акрами землі. Як ченці, ми регулярно питали себе: «О Життя, що тепер ти готуєш для мене?». Це було наскрізним питанням усього нашого вишколу. І поставивши його, ми мусили пильно дослухатися до тієї відповіді, яку нам дає Життя. У деяких релігійних традиціях це називається Тихим, Несуєтним Голосом. «О, Життя, – питала я себе, – що ти зараз готуєш для мене?». Мені була конче потрібна якась підказка, дороговказ, котрий вказав би, де я мушу рухатися, залишивши монастир.
Після 24-го лютого це кардинальне питання набуло іншого значення й виміру. Я звернулася до Життя зі словами: «Ось я. Я готова. Чим я можу Тобі прислужитися? Бери мене.». За своєю освітою я – фахівець із чеської та російської мов і літератур. Може тому, найперше, що я почула від Життя, була порада шукати роботу в якомусь університеті. Я так і зробила й невдовзі одержала посаду, що дозволяє мені викладати практично будь-які курси. Отже, я знову запитала Життя, бо мені треба було, фактично з нуля, створити такий курс, який би висвітлював, те, що зараз відбувається в Україні. Один знайомий порадив мені щойно виданий «Щоденник війни» Євгенії Білорусець. І ця книжка стала потужним поштовхом до підготовки курсу, який я назвала «Мистецтво як свідок», і який включає твори Євгенії Білорусець, Люби Якимчук, Ірини Цілик, Сергія Ждана та інших. Наступна порада Життя прийшла у вигляді новини про існування Української Літньої школи Гарвардського університету. Мене зацікавив один із трьох зазначених там курсів – «Українська мова для читання». Я написала заяву й була зарахована.
Під час навчання, наприкінці кожного тижня ми мали представити якийсь вірш, пісню, книжку, фільм чи твір образотворчого мистецтва. На заняття, присвячене поезії, я вибрала вірш Люби Якимчук «Розкладання». Він був надрукований у збірці Apricots of Donbas у американському видавництві Lost Horse Press. Вірш «Розкладання» (Decomposition) перекладений Оксаною Максимчук і Максом Росочинським. Нижче я подаю його обома мовами.
До Літньої Школи я вже читала цей вірш у перекладі англійською і намагалася «прочитати» його в оригіналі, хоча ще й не знала української. Або, іншими словами, я пробувала на основі своїх знань інших слов'янських мов розшифрувати цей твір. Тобто, весь процес «читання» зводився до намагання зрозуміти зміст, подорожуючи поверхнею слів.
Готуючись представляти цей вірш у класі, я ще раз перечитала оригінал. Цього разу я вже кілька тижнів вивчала українську. Тому весь процес більше не зводився до дешифрування тексту, я вже почала відчувати звучання і фактуру мови. Тобто, як саме побудований цей твір, як він, покладаючись на основи української мови, «розкладає» слова і тим самим ніби повертає їм їхнє первісне значення.
«Первомайськ розбомбили на перво і майськ –»
Pervomaisk has been split into pervo and maisk
«а де бальцеве?
де моє бальцеве?»
And where's my deb, alts, evo?
Я також почала відчувати, як різні морфологічні елементи (наприклад префікс - роз – у слові «розбомбили») передають те саме значення руйнації й декомпозиції.
Замість стрибків зі слова на слово я ніби опинилася всередині мови і відчула, як довкола мене, не шкодуючи зусиль, якась потужна сила працює над тим, щоб усе тут рухалося. Мабуть, не існує прямішого й безпосереднішого контакту з мовною стихією. А ще я зрозуміла, що в цьому немає моєї «заслуги». Я просто щоранку відвідувала заняття, виконувала усі завдання, тобто робила усе, що від мене вимагалося. А тоді, коли я поверталася до вірша Люби Якимчук, я бачила його ніби іншими очима.
Нам дуже пощастило з викладачем. Володимир Діброва має виняткову літературну чутливість, він розуміє фактуру і мовні нюанси тексту. Навчання у нього схоже на захоплюючу подорож, і ти цінуєш те, що потрапив сюди. Атмосфера в класі дуже приязна і невимушена. Не бувало такого заняття, на якому б ми не сміялися.
На початку нового навчального року в Оберлінському коледжі мене запросили взяти участь у вечірці, присвяченій зарубіжній музиці та іншомовній поезії. Для своєї презентації я вибрала вірш «Розкладання», і прочитала його як українською, так і в англомовному перекладі. По закінченні до мене підійшла першокурсниця, яка щойно приїхала до Америки з Києва, і подякувала за мій вибір. І от зараз ми з нею, разом із іншою україномовною студенткою, допомагаємо трьом школярам з України, які навчаються в оберлінській середній школі, але ще не опанували англійську. Ми щотижня зустрічаємося з ними, розпитуємо їм про життя і побут, про навчання і про те, що, на їхню думку, треба робити їхнім вчителям, щоб якомога повніше допомогти їм в цей перехідний період.
Під час Гарвардської Літньої школи завдяки зуму ми мали нагоду познайомитися з кількома цікавими людьми з України. На одну з таких зустрічей було запрошено Марію Шувалову та Ольгу Полюхович, двох літературознавців із Києво-Могилянської Академії. Цієї осені я попросила їх взяти участь у моєму лекційному курсі «Мистецтво як свідок», який я читаю в Оберлінському коледжі. Таким чином мої студенти одержали унікальну можливість обговорити з цими фахівцями поезію Люби Якимчук, зокрема, її вірш «Розкладання».
Це неймовірно, як багато дав мені цей курс у цьогорічній Літній школі! І я дуже вдячна за це.
На мою думку, ми так ніколи до кінця і не усвідомлюємо, наскільки ми, насправді, допомагаємо іншим людям. Із власного досвіду можу лише сказати, що, коли я повністю, тобто щиро, з любов'ю та вдячністю, відкриваюся Життю, то це, в першу чергу, йде на користь мені. І коли я, завдяки цьому, щаслива і задоволена, я тим самим долучаюся до бажаної повноти буття.
Сьогодні в рамках мого курсу ми вдруге зустрічалися із Ольгою Полюхович і Марією Шуваловою. Після того ми втрьох розмовляли про те, як життєві обставини можуть геть поламати всі наші попередні уявлення щодо наших власних потреб, зокрема, того, що нам треба для повного щастя. І натомість принести усвідомлення того, що життя не зводиться до забезпечення власного комфорту. Ці обставини можуть також вимагати від нас чогось, що досі здавалося непід'ємним. І тут мені на думку приходить одна цитата із Бернарда Шоу, яку ми часто обговорювали в монастирі.
«Справжня радість від життя приходить тоді, коли нас використовують для мети, яка здається нам недосяжною та надпотужною. Віддати всього себе заради цієї мети, перш ніж опинитися на смітнику, стати частиною сили, яка рухає все, а не просто засмиканою та зацикленою на собі глевкою сумішшю болячок і нарікань на весь світ за те, що він відмовляється забезпечити нас щастям.»
Я запитала у Марії та Ольги, чи їм відома ця цитата. Марія відповіла: «Ні, але вона описує моє життя.»
Що спільного у Марії, в Ольги, у Люби Якимчук, автора згаданого мною вірша, у тих першокурсників, які щотижня зустрічаються зі школярами з України? Їх усіх об'єднує Любов, та рушійна сила, яка надихає нас віддатися життю. Сила, яку, як нас вчать мудреці та усі релігії світу, неможливо ні знищити, ані звести до набору складників.»
ДОДАТОК
Любов Якимчук. Розкладання
на східному фронті без змін
скільки можна без змін?
метал перед смертю стає гарячим
а люди від нього холодними
не кажіть мені про якийсь там Луганськ
він давно лише ганськ
лу зрівняли з асфальтом червоним
мої друзі в заручниках —
і до нецька мені не дістатися
щоби витягти із підвалів, завалів та з-під валів
а ви пишете вірші, красиві, як вишиванка
ви пишете вірші ідеально гладенькі
високу поезію золоту
про війну не буває поезії
про війну є лише розкладання
лише літери
і всі вони — ррр
Первомайськ розбомбили на перво і майськ —
безкінечно маятись наче вперше
там удруге скінчилась війна
але мир так і не починався
а де бальцеве?
де моє бальцеве?
там більше не родиться Сосюра
уже більше ніхто з людей не родиться
я дивлюся на колообрій
він трикутний, трикутний
і поле соняхів опустило голови
вони стали чорні й сухі, як і я
вже страшенно стара
і я більше не Люба
лише ба
22 серпня 2014
До циклу "–О-О– (Розкладання)"
Decomposition
nothing changes on the eastern front
well, I’ve had it up to here
at the moment of death, metal gets hot
and people get cold
don’t talk to me about Luhansk
it’s long since turned into hansk
Lu had been razed to the ground
to the crimson pavement
my friends are hostages
and I can’t reach them, I can’t do netsk
to pull them out of the basements
from under the rubble
yet here you are, writing poems
ideally slick poems
high-minded gilded poems
beautiful as embroidery
there’s no poetry about war
just decomposition
only letters remain
and they all make a single sound — rrr
Pervomaisk has been split into pervo and maisk
into particles in primeval flux
war is over once again
yet peace has not come
and where’s my deb, alts, evo?
no poet will be born there again
no human being
I stare into the horizon
it has narrowed into a triangle
sunflowers dip their heads in the field
black and dried out, like me
I have gotten so very old
no longer Lyuba
just a -ba
Translated from Ukrainian by Oksana Maksymchuk and Max Rosochinsky