Український науковий інститут Гарвардського університету – це, перш за все, співробітники, видавці, адміністратори та викладачі, які ведуть курси українознавчих дисциплін у департаментах історії та славістики. УНІГУ – це також семінари, конференції, різні наукові, освітні та культурні заходи. Ну й, нарешті, це – інститутські стипендіати з усього світу, котрі, як правило, працюють в Гарварді протягом семестру або цілого року.
Втім, існує ще одна група вчених, які, за американською традицією, називаються Associates, тобто асоційовані з УНІГУ науковці, які беруть надзвичайно активну участь у науковому житті інституту. Вони відвідують різні заходи, долучаються до роботи Літньої школи, організовують та беруть участь у конференціях та “круглих столах”, редагують інститутські видання та виступають дорадниками. Це – той “золотий фонд”, без якого не можна собі уявити діяльність УНІГУ.
Ось повний список нинішніх асоційованих дослідників Інституту:
- Маргарита Бальмаседа – політолог, університет Сеттон Голл
- Брайан Бек – історик, університет імені Де Пола
- Пітер Браун – історик, Род-Айлендський коледж
- Патріс Домбровські – історик
- Андрій Даниленко – лінгвіст, університет імені Пейса
- Інес Ґарсія Де Ла Пуенте – фахівець зі світових мов і літератур, Бостонський університет
- Гарві Ґольдблатт – фахівець зі слов’янських мов і літератур, Єльський університет
- Оксана Грабович – антрополог і культуролог
- Андреа Ґраціозі – історик, Неапольський університет імені Федеріко ІІ-го, Італія
- Патриція Ґрімстед – історик і архівіст
- Тамара Гундорова – літературознавець, Академія Наук України
- Андрей Кириленко – бізнес-школа Імперіал-коледжу, Великобританія,
- Надія Кравець – політолог
- Володимир Кулик – політолог, Академія Наук України
- Гіроакі Куромія – історик, Індіанський університет, США
- Джон Ле Донн – історик
- Аскольд Мельничук – літератор, викладач Массачусетського університету, Бостон
- Роксоляна Михайлик – лінгвіст
- Йогананн Петровский-Штерн – історик, Північно-західний університет, США
- Геннадій Побережний – фахівець з проблем глобалізації, Ратгерський університет, США
- Антоні Полонські – фахівець із юдаїки, університет імені Брандайса, США
- Кристіян Раффенсперґер – історик, Віттенбергський університет, США
- Керол Сейветц – політолог
- Бруно Серджі – фахівець з міжнародної економіки, Гарвардський університет
- Оксана Шевель – політолог, університет імені Тафтса, США
- Джордж Сорока – фахівець із питань урядування, Гарвардський університет
- Александр Страхов – редактор наукового журналу “Палеославіка”
- Лоренс Вульф – історик, Нью-Йоркський університет.
Політолог Оксана Шевель є одним із таких асоційованих дослідників. Вона є професором політичних наук в массачусетському Університеті імені Тафтса; асоційованим дослідником Центру російських та євразійських студій імені Дейвіса та УНІГУ; експертом з питань націє- та державотворення, політики щодо міграції та громадянства, політики історичної пам’яті та впливу міжнародних інституцій на процеси демократизації.
Цього семестру д-р Оксана Шевель є стипендіаткою УНІГУ. Тема її дослідження – “Причини успіху та поразки сепаратизму в Україні під час “російської весни” 2014 року”.
Ми вирішили розпитати д-р Шевель про її особистий досвід у сфері освіти й науки, про особливості американського академічного життя та про її наукові зацікавлення. Подане нижче інтерв’ю є перекладом з англійської.
УНІГУ: Чи правда, що перш, ніж серйозно зайнятися політичними науками, ви свого часу вивчали англійську та французьку філологію у Київському державному університеті ім. Тараса Шевченка? Що саме стало поштовхом до такої зміни “траєкторії”?
ОКСАНА ШЕВЕЛЬ: Так, я починала вищу освіту на факультеті романо-германської філології Київського університету ім. Т. Шевченка. Перехід від філології до політології – це окрема й досить цікава історія. Наскільки я пам’ятаю, мене завжди цікавила “політика”, особливо політичні події за кордоном. В дитинстві, ще за радянських часів я дуже полюбляла зі своїм дідом дивитися телепередачу, яка називалася “Международная панорама”. В ній висвітлювалися різні політичні події, які тоді відбувалися у світі (найчастіше – страйки робітників у капіталістичних країнах). У школі я завжди полюбляла робити так звані “політінформації”, під час яких я розповідала своїм однокласникам про події у світі, й для цього я дуже ретельно перечитувала все, про що писали газети. Коли ж настав час вступати до університету – а це було ще за Радянського Союзу, і політологія тоді ще не вважалася окремою наукою – то я зрозуміла, що найбільше мені підходить факультет міжнародних відносин. Але всі мені казали, що поступити туди неможливо, і не лише тому, що це – дуже престижний факультет і, щоби там навчатися, треба мати “зв’язки” на дуже високому рівні, але ще й тому, що, в принципі, дівчат туди не брали. Я не певна, чи такою була їхня офіційна політика, але тоді мені казали, що випускники цього факультету часто працювали дорадниками у радянських дипломатичних місіях, часто у так званих “гарячих” точка “третього” світу, отже жінки, як тоді вважали, не дуже надаються для такої роботи.
Короче кажучи, після політології вивчення англійської мови найбільше пасувало мені. Адже за своїм складом я була не “технарем”, а “гуманітарієм”, і до того ж я закінчила “спеціалізовану” середню школу з посиленим вивченням англійської мови. В університеті мені подобалося вивчати мову й літературу, але я була байдужою до філології, лінгвістики, фонетики й тому подібних дисциплін. Моє зацікавлення політикою посилилося, коли почала набирати оберти перестройка, яка згодом призвела до розпаду Радянського Союзу та появи незалежної України. На останньому курсі університету я працювала перекладачем для британського журналіста, який тоді висвітлював події в Україні для газети “Гардіан”. І ця праця, фактично, допомогла мені змінити професію. Я перекладала для цього журналіста засідання Верховної Ради, зустріч між Єльциним і Кравчуком, на якій обговорювалися питання ядерного роззброєння України, я проводила інтерв’ю з провідними американськими політиками, я їздила до Криму та в Донецьк досліджувати міжетнічну напруженість, я навіть, потай від батьків, влітку 1992 року була у Придністров’ї, коли там спалахнув конфлікт між молдаванами та проросійськими сепаратистами. І цей досвід не тільки посилив моє зацікавлення політикою, але й підштовхнув мене до більш поглибленого вивчення політичних проблем. Так, мене захоплювала журналістика, але вона не залишала місця для заглиблення у якусь конкретну тему. Журналіст мусить весь час стрибати з теми на тему, щоби не відставати від біжучих подій. Ледве закінчивши Київський університет, я скористалася з нагоди, яку надавав Фонд Сороса, і подала заявку на навчання в магістратурі Кембриджського університету у Великобританії. І хоча мене прийняли до магістратури з лінгвістики, опинившися в Кембриджі, я одразу ж перевелася у відділ (департамент) міжнародних відносин. На додачу до “червоного диплому” я мала рекомендацію від журналіста з “Гардіан”, і це, на мою думку, допомогло мені стати студенткою міжнародних відносин. Після року навчання в Кембриджі я вирішила продовжувати вивчати політику і подалася до аспірантури з політології, цього разу до США. Маючи диплом Кембриджського університету і звання магістра, я мала набагато більше шансів на успіх, ніж якби я робила це з України. Отже, мене прийняли до аспірантури Гарвардського університету, де я вивчала політологію, і в цій галузі я працюю й донині.
УНІГУ: Ви є постійною учасницею такого поважного форуму, як “Данилівський семінар” (The Danyliw Seminar) у Канаді, на якому обговорюються складні соціальні та політичні процеси. Яку роль відіграють подібні конференції та форуми у вашому професійному житті та в житті ваших колег?
ОКСАНА ШЕВЕЛЬ: На мою думку, регулярні зустрічі вчених та фахівців є надзвичайно важливими для всіх, хто займається наукою. Такі зустрічі дозволяють нам бути в курсі того, що відбувається в нашій галузі, особливо там, де це стосується вузької спеціалізації. Крім того, там завжди можна поділитися своїми поточними здогадками й відкриттями, і почути думку своїх колег щодо того. Для політологів, які вивчають сучасну Україну, крім “Данилівського семінару” існують іще такі надзвичайно цінні форуми, як зустрічі в рамках ASN (Асоціація дослідження національностей), конференції ASEEES (Асоціація слов’янських, східноєвропейських та євразійських досліджень), APSA (Асоціація американських політологів) та PONARS (Програми нових дослідницьких підходів та забезпечення безпеки в Євразії). Всі вони допомагають підтримувати контакти з колегами та друзями, зав’язувати нові знайомства та бачити нові обличчя – тобто фахівців, яке вперше заявили про себе. Багато з них займаються надзвичайно цікавою роботою і мають багато нових ідей, які можуть стати в пригоді їхнім вже “заслуженим” колегам.
УНІГУ: Коло ваших наукових інтересів охоплює такі теми, як державне будівництво та формування національної ідентичності у пострадянських країнах; політика пам’яті та еміграційна політика щодо біженців... Як ви оцінюєте свій внесок у сферу досліджень цих та інших питань?
ОКСАНА ШЕВЕЛЬ: Мабуть, моїм найбільшим внеском у дослідження названих вище тем було те, що я намагалася подивитися на Україну в порівнянні з іншими країнами, тобто в певному контексті з застосуванням порівняльного аналізу. Коли у середині 1990-х років я починала політологічні дослідження України, мало хто з моїх колег вважав, що корисним було би порівнювати Україну до інших країн, перш за все, з метою перевірки певних гіпотез, які стосувалися різних політичних процесів, таких як питання про наявність чи відсутність демократії, причини виникнення конфліктів чи збереження миру, а також причини й наслідки специфічних політичних рішень. Україна, безумовно, у багатьох відношеннях є країною унікальною, але саме це робить її об’єктом серйозних соціологічних досліджень. Тому вчений мусить добре знати предмет своїх досліджень, і у своїх наукових працях висвітлювати усі складності та неоднозначності, з якими він зіткнувся. Його аналіз мусить також включати більш широку перспективу (і тим самим розширювати межі політології), і, таким чином, бути в пригоді і фахівцям, які досліджують інші регіони. Я завжди намагалася орієнтуватися саме на такі стандарти й ніколи не забувати про те, що мої дослідження України можуть і мусять виходити за межі моєї вузької спеціалізації.
УНІГУ: У своїх статтях ви часто обговорюєте необхідність реформ у сфері політики пам’яті й висловлюєте ідею, що конфлікти навколо історичної пам’яті в українському суспільстві не лише перешкоджають створенню єдиної національної ідентичності, але й можуть являти загрозу для демократичних процесів в цілому й навіть для самої ідеї державності. Поясніть, будь ласка, цю думку.
ОКСАНА ШЕВЕЛЬ: Якщо звести докупи мої думки з цього приводу, то можна сказати таке. Я вважаю, що справжня демократія та вільне обговорення різних ідей, що є наріжним каменем будь-якого демократичного суспільства, зокрема, там, де це стосується інтерпретацій та поглядів на історичні події, є найкращими ліками від внутрішньої дестабілізації та потенційних зовнішніх проблем, таких, скажімо, як російський імперіалізм. В такій країні, як Україна, з її складним історичним минулим, суспільство не може не мати конфліктів відносно власної історичної пам’яті. І загроза полягає не в тому, що такі конфлікти існують, а в тому, як держава на них реагує. За Радянського Союзу існувала лише одна, вона ж “правильна” інтерпретація історії, і кожен, хто не був згоден із нею, у кращому разі, наражався на репресії. Але ця політика не знищила різні, часто протилежні точки зору, а лише доклалася до руїни та делегітимізації усієї системи. І, на мою думку, зараз в Україні існує небезпечна тенденція, яка намагається замінити однобоку радянську версію історії на таку саму однобоку, але “проукраїнську” версію. Якщо раніше люди не могли критикувати радянське керівництво, то тепер не можна критикувати тих, хто боровся за незалежність України. Але ж серед таких є окремі діячі та угрупування, які брали участь у етнічних чистках, у Голокості та у насильстві проти цивільного населення. Це не означає, що вони діяли “гірше”, ніж ті діячі та організації, котрі воювали на боці радянської влади й при цьому вчинили багато кривавих та навіть більш масштабних злочинів. Але факт полягає в тому, що деякі з відомих історичних діячів та організацій, які зараз офіційно вважають “героями”, мають доволі заплямлене минуле. І заперечення цього факту не може ні змінити, ні придушити думку тих, хто негативно ставиться до українських націоналістів. А що, як, замість визначати, які думки дозволяється висловлювати, а які – ні, держава активно займеться освітою суспільства, починаючи зі школярів, і почне розповідати їм про надзвичайну складність тодішніх реалій життя, про часи, коли існували ці організації, про те, перед яким вибором опинялися люди за таких умов, про те, із чим реально доводилося мати справу цим групам і організаціям, які на те були причини, ну і так далі. І от коли люди, починаючи з дитинства, почнуть усвідомлювати усю складність і суперечливість тогочасної української історії, то, може, це спонукає їх до критичного мислення і – як би парадоксально це не звучало – до відкидання російської, прорадянської інтерпретації минулого, яка, сама по собі, є страшенно однобокою. Можливо, в результаті цього набагато менше людей будуть вважати Бандеру героєм, зате більше людей відкине однобоку радянську версію історії України й поставиться до діячів українського націоналізму критично, а не одностайно негативно. І ця думка буде загальноприйнятною. Так я ставлюся до ідеї демократичної свободи та відкритих дискусій, щодо минулого. Такі обговорення, на мою думку, рано чи пізно посилять українську державу і сприятимуть національній єдності.
УНІГУ: Відповідаючи на питання про можливість примирення та повернення Донбасу, ви зазначили в одній своїй статті в “Критиці”, що Україні доведеться йти на компроміси, щоб розпочати діалог та запустити механізми реінтеграції Донбасу в Україну. Це було два роки тому, але ситуація мало змінилася з того часу. Отже, на які поступки та на які умови, на вашу думку, мусить погодитися Україна заради миру й цілісності країни?
ОКСАНА ШЕВЕЛЬ: Це – складне питання, і будь-яка рекомендація мусить враховувати багато нюансів єдності й бути результатом діалогу. Але, мабуть, починати треба з відмови від бінарної (або-або) характеристики конфлікту, наприклад, від того, щоб визначати його як виключно російську агресію проти України, або виключно як громадянську війну. А отже, треба припинити демонізувати та затикати роти тим, хто мислить за межами такої бінарної опозиції. Насправді ж, ми маємо справу з гібридним конфліктом, і нам буде важко вирішити його, якщо ми не визнаємо цю гібридність і цю складність. Росія спричинила і продовжує підігрівати цей конфлікт, але, водночас, багато мешканців Донбасу відкидають деякі цінності та політику, які стали загальноприйнятними на території, що її контролює уряд після Євромайдану. Що з цим робити? Чи готовий український уряд заради реінтеграції Донбасу піти на компроміс у таких питаннях, як декомунізація чи мовна політика? Чи може суспільство розпочати серйозну, цивілізовану розмову на ці теми? Поки що, на мою думку, відповідь на ці питання є негативною, тому й годі розраховувати на швидке вирішення конфлікту, навіть якщо якимось чином Росія – яка нині є головною перешкодою на шляху до миру – припинить бути такою перешкодою.
УНІГУ: Ви не лише займаєтеся наукою, але й розробляєте та викладаєте курси, берете участь у різних академічних форумах, пишете наукові статті. Як вам вдається поєднувати викладання з усіма іншими навантаженнями?
ОКСАНА ШЕВЕЛЬ: Так, надзвичайно важко успішно поєднувати усі ці обов’язки. Я завжди відчуваю тиск різних реченців і постійний поспіх. Здається, так почувається кожен, хто працює в галузі науки та освіти. Цю роботу ніколи не переробиш, завжди треба щось іще прочитати, щось написати, щось підготувати. Але я не скаржуся, мене цілком задовольняє така кар’єра. Всі, хто працює в академічній сфері, мають одну перевагу – ми самі вибираємо тему свого дослідження, ми працюємо над тим, що нас цікавить і хвилює, ми самі ставимо собі завдання та реченці, і ми звітуємо не перед якимось босом, а перед собою. І коли така академічна свобода ще й посилюється ґарантованою університетом посадою, то я просто не уявляю собі кращої перспективи для плідної кар’єри. У період між завершенням магістратури та початком докторантури я рік працювали в інвестиційному банку. І хоча там добре платили, така робота не задовольняла і не цікавила мене. І якщо ви маєте ненормований робочий день, і вам постійно доводиться вибирати, яке із завдань виконувати негайно, а яке відкласти на потім – а в наш час майже кожна робота вимагає такого – то, принаймні, улюблена справа дозволяє розв’язувати такі проблеми швидче і без надсаду.
УНІГУ: Ви є автором або співавтором багатьох публікацій: книжок, колективних монографій, наукових робіт та публіцистичних статей. Над якими проектами ви працюєте зараз?
ОКСАНА ШЕВЕЛЬ: Зараз я працюю над кількома проектами, інколи мені здається, що їх забагато. Цього семестру, перебуваючи в УНІГУ, я співпрацюю з науковцями і технічним персоналом картографічного проекту “МАПА”. Ми збираємо і реєструємо на картах сепаратистську діяльність на Донбасі навесні 2014 року. У своєму завершеному вигляді цей модуль “МАПИ” допоможе наочно відтворити різноманіття і напругу сепаратизму в різних районах Донбасу та, як ми сподіваємося, дасть уявлення про різноманіття і ознаки різних місцевостей Донбасу (тобто, їхні етно-лінгвістичні, економічні характеристики, виборчі преференції, тощо). Ми з колегою також працюємо над статтею на суміжну тему. Тема цієї статті – роль місцевих еліт на початку конфлікту 2014 року. Інший проект (потенційно з цього може вийти окрема монографія) стосується правил, пов’язаних із наданням громадянства (а саме – їхніх юридичних джерел) у пострадянських республіках після розпаду СРСР. Мене, зокрема, цікавить ставлення до подвійного громадянства. Крім того, я хочу дослідити, як за різних президентів в Україні здійснювався доступ до архівних матеріалів на дражливі та суперечливі історичні теми. Ну й, нарешті, мене цікавить, які саме чинники впливають на процес перепідпорядкування церковних парафій і їх залучення до новоутвореної Православної Церкви України після здобуття Томосу.